«ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ

Але нам, старим, що робити?

А ви знаєте, я, що ніколи не фізкультурив, я цілком серйозно тепер жалкую...

І коли повз мене біжать (крос), коли я дивлюсь на футбол, на легкоатлетів, — я

захоплююсь!

Я б і сам побіг!

І я б зробив це ще... краще!

4 травня, 49. Я вважаю за українця не того, хто вміє добре співати «Реве та стогне»

та садити гопака, і не того, в кого прізвище на «ко», — а того, хто бажає добра

українському народові, хто сприяє його матеріальному й духовному розвиткові.

Хай його прізвище на «ов» чи на «ий», хай він співає «Во саду ли, в огороде», чи

«Будьте здорови, жявіце багато», або танцює камаринського чи лявониху, — я з ними і

танцюватиму, й співатиму з особливим захватом. Бо ото й є справжні українці.

6 травня, 49. Говорять про моє 60-ліття.

Про його святкування і т. ін.

Я говорю: «Не треба!», «Навіщо?!»

І бачу, що кожний, кому я це говорю, думає:

«Так, так! «Скромничає»... Молода піч колупає...» А мені так не хочеться, от їй-богу, не хочеться ніякого з приводу мого 60-ліття «буму». Не в моїм це характері! Не вірите? А я

прошу вас: повірте!

Коли іноді Вишня «окрисювався», вимагав до себе уваги і т. ін., — то це було тільки

тоді, коли Вишня був представником радянської літератури. Для літератури і в ім'я

літератури. А шістдесят літ — це моє, особисте. Не треба!

15 травня, 49. Який би я був щасливий, якби своїми творами зміг викликати

усмішку, хорошу, теплу усмішку, у радянського народу!

Ви уявляєте собі: народ радісно усміхнувся!

Але як це трудно!

Для літератури, по-моєму, треба перш за все — чесність.

Потім уже геній, талант, здібність і інші атрибути літератури.

Тоді буде література!

12 грудня, 49. Сьогодні дістав листа з Москви. Якась там затримка з виданням моєї

збірки в «Крокодилі».

Невже ніхто не розуміє, що мене аж ніяк ця справа не турбує? Видадуть —

видадуть! Не видадуть — не видадуть!

Спасибі вам усім, мої дорогі рецензенти, за вашу думку про мою роботу! Пишіть, що

хочете; говоріть, як знаєте!

Мою роботу рецензував народ!

Говорю це не хвастаючись, говорю це як факт, — схиливши свою сиву голову перед

народом

Чи зрозумієте ви, рецензенти мої, що, взявшись за літературну роботу, я ніколи не

думав про гонорар, про свою славу і про всяке таке. Я почав робити те, що, на мою думку, могло дати користь народові.

Народ — оцінив. Спасибі йому. Значить, жив я не паразитом.

Помилявся? Так! Помилявся, і дуже помилявся. Але з чистою совістю можу сказати, що ніколи не хотів пошкодити народові.

І все!

Зрозумійте (мабуть, не зрозумієте!), що, коли на виступах мене вітають слухачі, народ, я приходжу додому і падаю, знесилений, терзаючись (так, терзаючись!).

За що?! За що люблять? Я ж нічого, достойного великого радянського народу, не

зробив!