ЄВШАН-ЗІЛЛЯ1
Єсть одно оповідання,
Що зворушує у серці
Найсвятіші почування.
Не блищить воно красою
Слів гучних і мальовничих, Не вихвалює героїв
Та їх вчинків войовничих.
Ні, про інше щось говорить
Те старе оповідання.
Між рядками слів таїться
В нім якесь пророкування.
І воно живить надію,
Певну віру в ідеали
Тим, котрі вже край свій рідний
Зацурали, занедбали...
* * *
Жив у Києві в неволі
Ханський син, малий хлопчина, Половецького б то хана
Найулюблена дитина.
Мономах, князь Володимир, Взяв його під час походу
З ясирем в полон і потім
При собі лишив за вроду.
Оточив його почотом
І розкошами догідно —
І жилось тому хлоп'яті
І безпечно, і вигідно.
Час минав, і став помалу
Рідний степ він забувати, Край чужий, чужі звичаї
Як за рідні уважати.
Та не так жилося хану
Без коханої дитини.
Тяжко віку доживати
Під вагою самотини.
Зажурився, засмутився...
Вдень не їсть, а серед ночі
Плаче, бідний, та зітхає, 1 Євшан-зілля — різновид полину, що росте в південних степах; має сильний і відночас
ніжний, приємний запах.
Сну не знають його очі.
Ні від кого він не має
Ні утіхи, ні поради.
Світ увесь йому здається
Без краси і без принади.
Кличе він гудця2 до себе
І таку держить промову, Що мов кров'ю з його серця
Слово точиться по слову:
«Слухай, старче, ти шугаєш
Ясним соколом у хмарах, Сірим вовком в полі скачеш, Розумієшся на чарах.
Божий дар ти маєш з неба
Людям долю віщувати,
Словом, піснею своєю
Всіх до себе привертати.
Ти піди у землю Руську —
Ворогів наших країну,—
Відшукай там мого сина, Мою любую дитину.
Розкажи, як побиваюсь
Я за ним і дні, і ночі, Як давно вже виглядають
