до шлунка.
— А великий в акули шлунок?
— Та з цю кімнату, — зухвало збрехав кіт, не змель-кнувши оком.
Цієї миті граф штовхнув головою покришку, вибив її і, вистромившись із бляшанки, зарепетував:
— Не вірте! Він усе бреше! Навіть у кита шлунок менший! І взагалі це неможливо, щоб жива кицька опинилась у шлунку в акули!
— Чому це неможливо, поясніть, зацвілий сеньйоре, — ущипливо вимагала Емілія. — Хіба ви забули, як донна Бента розповідала казку про людину, що опинилася в животі у кита?
— Пам’ятаю, — погодився граф, — але ж то було в казці.
— То було в казці, а сеньйор Фелікс був в акулі, — сказала Емілія, — ніякої різниці.
Всі погодилися, що Емілія цілком має слушність.
— Жив я там, поживав, — провадив кіт, — та незабаром переконався, що довго так тривати не може. Мишей нема, а де нема мишей, яке ж котові життя… Треба було вибиратися на волю, та як? Вибратися на волю — означало впасти у воду і перетворитися на потопельника. Справа була не така й проста.
— Дуже навіть проста, — сказала Емілія, — треба було зробити човника, сісти в нього і гребти, гребти…
Та годі-бо, не лізь зі своїми порадами! — не витримала Кирпа, — Розповідає кіт Фелікс, а не ти!
Кіт вів далі:
Завдання було не легке, треба правду сказати, і я Довго морочив собі голову, аби придумати що- небудь, як раптом бачу, що в живіт акули просунувся величезний гак з живцем. Я миттю схопив гачок і встромив в акулу. Відчула вона його і ну крутитися, наче дикий осел, коли на нього верхи сядуть. Крутилася, крутилася, крутилася, а потім почала вмирати. Минуло години дві чи три, і нічого особливого не сталося. Акула померла зовсім. І раптом я побачив смугу світла і гостряк ножа. Я зіщулився, наче їжачок, щоб до мене ніж не дістав, і зрозумів, що акулу спіймано. Чого ще було ждати? Я вистрибнув і опинився… де б ви думали?… на палубі корабля! Матроси просто були вражені, що в животі у риби опинився живий кіт, і довго не могли заспокоїтися. Капітан подивився на мене, пригладив бороду і запитав:
«Куди б ви хотіли поїхати? Мій корабель пливе до берегів Англії, там я можу висадити вас на берег».
«Вельми вам вдячний, — відповів я, — та мене цікавить інша земля».
«Мабуть, Італія?»
«Ні!»
«Тоді Німеччина? Швеція? Туреччина? Греція?»
«Нічого подібного. Я шукаю ту землю, де живе швець, який Котові в Чоботях пошив чоботи. Гадаю, може, він і мені також пошиє?»
Капітан подумав, що я з нього глузую, і дав мені такого стусана, що я відразу опинився у трюмі.
Всі дружно зареготали, і тітонька Настасія промовила:
— Але ж такого шевця ніколи і не бувало. Казка та й годі.
— Тобто як це не було, коли він пошив чоботи родичеві сеньйора Фелікса! — з викликом сказала Емілія. — Я вважаю, що сеньйор Фелікс цілком має рацію, коли прагне відкрити землю, де той швець живе. Може, він зробить важливіше відкриття, ніж Колумб. Розповідайте далі, сеньйоре Феліксе.
І кіт провадив свою розповідь:
— Я сидів у трюмі, поки корабель ввійшов до гавані одного великого портового міста. Там я висів і пішов довгою-довгою дорогою. І раптом назустріч мені бабуся — дуже стара бабуся, зовсім старезна, з палицею в руці.
— Це була фея, ось побачиш, — шепнула Емілія на вухо Кирпі.
— Я підійшов до неї і ввічливо сказав:
«Чи не знаєте ви, сеньйоро, як знайти ту землю, де живе швець, який Котові в Чоботях пошив чоботи?»
Бабуся дуже здивувалася з мого запитання; вона вирячила очі, роззявила рота і відповіла:
«Не знаю, котику. Та якщо ви підете все вперед, все вперед, все вперед, можу закладатися, що одного дня ви знайдете цю землю».
Я послухався бабусиної поради і йшов, і йшов, і йшов, коли раптом мені назустріч…
— …дурень! — урвала Емілія.
— Ні,— заперечив кіт, — не дурень, а мудрець, дуже старий, з довгою сивою бородою. Я підійшов до нього і ввічливо запитав:
«Сеньйоре дідусь, чи не знаєте ви, як знайти ту землю, де живе швець, який Коту в Чоботях пошив чоботи?»
«Знаю, безперечно, — відповів дідусь. — Вона і праворуч, і ліворуч, і попереду, і позаду».
Я зрозумів, що дідусь просто глузує, і пішов, не попрощавшись. І йшов, і йшов, і йшов…
— Зупиніться, сеньйоре Феліксе, не йдіть далі, а то ви вже шкутильгаєте! — сказала Емілія.
Кіт злегка зніяковів, та провадив далі:
— І йшов, і йшов, і йшов, коли раптом мені назустріч…
— …дурень! — знов урвала Емілія.
— Не чіпляйся більше з своїм дурнем, Еміліє! — розгнівалася Кирпа. — Ніякий дурень йому назустріч не потрапляв. Ось у тебе дурна звичка всіх переривати. Розказуйте далі, сеньйоре Феліксе.
— Як раптом мені назустріч інша бабуся, ще старіша, Ще старезніша, ніж та.
Емілія скептично розсміялася:
— Яка оригінальна країна!.. Бабуся тут, бабуся там — скрізь самі бабусі та й годі…
Кіт Фелікс знову трошки збентежився, та все провадив далі, хоч не таким спокійним тоном, як давніше.
— Я підійшов до бабусі і ввічливо запитав: «Чи не знаєте ви, сеньйоро…»
— І т. д. і т. ін., — сказала Емілія. — І що ж вона відповіла?
Кіт Фелікс, ще більш зніяковівши і з острахом поглянувши на Емілію, сказав:
— Вона відповіла: «Такого шевця ніколи і не було, котику. Казка та й годі».
— Ну, а далі ж що? — заспішила Емілія, зрозумівши, що оповідач щось не може дати собі раду.
— І я… я… — тремтячим голосом замурмотів кіт, — залишив шукати цю землю і зайнявся іншими справами.
Запала прикра мовчанка. Цього разу всі були зовсім збиті з пантелику. Донна Бента здивовано подивилася на внучку, але Кирпа тільки знизала плечима. Тітонька Настасія зітхнула і руками розвела, а Педріньйо, задерши голову, почав уважно вивчати дошки стелі. Лише Емілія рішуче поглянула прямо в лице котові. Зморщивши свого носика, вишитого нитками муліне, вона презирливо скривилася і співуче промовила:
— Не варто, знаєте, їхати так далеко, щоб розповісти таку, вибачте на слові, безглузду історію. Я, наприклад, відколи мене пошила тітонька Настасія, нікуди зовсім не виїжджала, та, запевняю вас, можу розповісти що-небудь набагато цікавіше.
— Тоді ходімо спати, — сказала донна Бента, підводячись, — а наступного разу розповідатиме Емілія. Вона ж у нас таки розумниця.
І Кирпі теж довелося погодитися:
— Так, хоч вона весь час переривала, але для ляльки, пошитої на селі з ганчір’я, вона міркує досить розумно.
Емілія була в захваті від свого успіху. Та цієї хвилі граф де Кукурудзо вибив головою покришку і, пильно дивлячись на кота Фелікса, сказав:
— Ні, вже пробачте, наступного разу розповідатиму історію я. І це буде історія про одного пройдисвіта і самозванця.
