порядок — жах!
Щодо колекцій вона також навіжена. У неї колекції всього: вона сушить метеликів, сушить жучків, сушить квіти. Вона всячину сушить! У неї є сушений кажан — опудало. І як вона встигає прибирати в своєму господарстві і збирати ці всі колекції, якщо вона цілий день шастає по будинку і по садку? Просто ради собі не дам! Є у неї і колекції марок. Тільки вона їх збирає також по-сво-єму, не так як усі люди. А саме: вирізує з них голівки й інші малюночки і наліплює в альбом.
Емілія — істота незрозуміла. Вона інколи робить безумні вчинки, а інколи виявляє такий розум, що всі просто дивуються. Каже такі дурниці, що вуха в’януть, а раптом візьме та й скаже щось таке, що навіть донну Бенту примусить замислиться. А уява у неї і справді багата: почне мріяти і будувати плани — хочеш не хочеш, а заслухаєшся. І до чого ж хитра, негідниця! Інколи здається, що вона всіх наскрізь бачить і може вгадати сьогодні, що трапиться завтра; хутко мізкує, заперечувати не можу: щодо кмітливості, то іншої такої, як Емілія, в усьому світі не знайдеш…
І які пустощі вона вигадує! Якось, після її чергової витівки, я запитав її:
— Еміліє, та, зрештою, що ви за істота?
Вона задерла цей свій зухвалий вишиваний ніс і сказала:
— Істота незалежна!
Я замислився. Справді, Емілія — найнезалежніша на світі істота. Навіть імення всім дає інші, які, на її думку, підходять. Носорога називає Киндим, мене — Маїс… Ну що ви на це скажете!
Уперта вона страшенно: коли що надумає, то причепиться до вас, мов кліщ, — не віддереш. Так що ви вже на все погоджуєтеся, аби тільки відчепилася. Та, якщо ска-зати по совісті, хоч би як ми її всі лаяли і дурною, і впертою ослицею, і як-небудь ще, а коли сутужно, все ж пристаємо до неї: «Еміліє, ну що ж ти, придумай що-небудь! Де ж твої ідеї?» А ідей в Емілії більше, ніж бліх у бродячого пса. Зате вже як вона пишається своїми витівками, як кирпу гне! Навіть буває невдоволена, коли придумає хтось інший щось добре.
— Моя сила не в руках, а в голові,— каже.
Це так: варто Емілії ударити себе по голові, як з цієї голови починають вилітати думки, як оси з кубла. А то, разом, підіпре голову руками, начебто витискує думку, посидить так трошки і раптом блисне очима — значить, думка вже є. Та, гадаєте, вона завжди дасть вам пораду? Нічого подібного: тільки у великій небезпеці чи тоді, коли відбувається щось надто важливе; дрібниці життя її, бачте, не цікавлять. Зате треба сказати, що з усякої скрути вона завжди знаходить вихід: скільки разів вона всіх рятувала від лиха. От-от, здається, «кінець світу», як каже тітонька Настасія, і нараз Емілія утне якусь із своїх штучок, і дивишся — все уладналося. Адже вона нічого не боїться, ні перед чим не зупиняється і ніколи не ходить похнюплена.
Думки у неї — як блискавки, а очі — як далекоглядні труби: коли б на місяці була блоха, вона б і її побачила — їй же скрізь утрутитися треба! І ось що обурливо: попри всі її дивовижні вади, її чомусь всі навколо дуже люблять — без неї не обходиться ніякий захід. Та й не може обійтися, тому що від Емілії ви нікуди не сховаєтесь — вона однаково вас наздожене, як вітер. Одного разу…»
В цьому місці записок увійшла Емілія.
— Ну, як справи, графе? Ще розділ написали?
— Написав, — відповів граф, трошки зніяковівши. — Не розділ, так…
— Про що?
Граф не знав, як викрутитися:
— Я написав про… про те, як ви…
— Ах, графе, графе! — урвала Емілія. — Ви вмієте брехати не краще за мене… У вас такий вигляд, як у кицьки, що знає, чиє м’ясо з’їла. Давайте-но сюди мої записки!
Бідний граф почервонів по самі соломинки. Це чортеня обдурити ніяк не можна! Він мовчав. Емілія схопила аркушики і пробігла очима останній розділ. Замислилася… Але граф даремно тремтів і ждав страшної сцени: ніякої сцени не сталося. Емілія тільки сказала:
— Ви мене зрадили, сеньйоре. Написали тут всіляку гидоту, видно, хотіли зганьбити мене перед читачами. Проте, якщо подумати, то все правда. Брехати не люблю, отож хай залишається.
Вона знову перечитала останній розділ:
— Так, у мене є всі ці риси і ще багато інших. Нічого викреслювати не треба; навпаки, можна додати…
І раптом Емілії спало на думку:
— Знаєте що, графе? Ви можете собі йти. Я сама закінчу мої записки.
Вона не дуже чемно виштовхнула графа з комірчини, взяла в руки перо і замислилася…
Донна Бента знаходить записки Емілії. Педріньйо і Кирпа — в комірчині
Але тут у двері постукали. Це була донна Бента.
— Мене здивувало, що сьогодні тихо, і я прийшла подивитися, в чому річ, — сказала добра бабуся.
— Все гаразд, донно Бенто. Просто я пишу записки. Граф почав, а я докінчу.
— І що ж ти пишеш?
— Я пишу, що було. Я пишу правду, а інколи вигадую всякі фантазії.
— Якщо ти вигадуєш фантазії, то це фантастична повість, а не записки.
— Це фантастичні записки. Хочете почитати?
— Зараз ні. Я маю допомогти тітоньці Настасії вибрати курку на обід. Коли впораюсь, тоді обов’язково почитаю. Мені таки цікаво, що у тебе в голові…
— Вошок немає… — сказала Емілія.
Донна Бента розсміялася і вийшла, а Емілія підвела очі до стелі і знову замислилася: «Ну ось, бабусі завжди у все втручаються. Тепер не пам’ятаю, що хотіла писати… Еге, згадала… Збиралася всіх описати…» Емілія знову взялася за перо.
— А-а, сеньйоро Еміліє! — почулися два голоси у неї за спиною. — Пишете записочки, ось як!
Це були Кирпа і Педріньйо, яким донна Бента («І коли встигла?.. Ці ще мені бабуні…» — подумала Емілія) вже все розповіла.
— Я хочу почитати уривок, — сказала Кирпа.
Емілія затулила записки рукою:
— Не можна. Ще не прийнято до друку.
— Та чого ти вередуєш? Боїшся, що я їх з’їм? — І Кирпа вирвала у Емілії аркушики і почала читати.
Прочитала зо дві сторінки. Їй сподобалося.
— Забавно, правда, Педріньйо? Поглянь-но.
Педріньйо і Кирпа прочитали ще кусочок, і їм самим захотілося писати записки.
— Я розпочну мої зараз же! — сказала Кирпа, кинувши аркушики на підлогу й вистрибом вибігаючи з кімнати.
— І я також! — вигукнув Педріньйо і також вибіг вистрибом.
— Завидки беруть, — промурмотіла Емілія. — Хоч би що я розпочала, вони зразу ж хочуть робити те саме…
Вона зібрала з підлоги аркушики. Позіхнула. Глянула на свої пальці.
— До чого ж стомлюєшся, коли пишеш! Як було зручно, коли граф… — І вона, зітхнувши, почала дальший розділ, останній.
Останній розділ записок Емілії, її думки про мешканців Будиночка Жовтого Дятла
