- Не всi разом, громадяни! Дайте он тому блондиновi, хай вiн! Iншим разом як зiскочить, тодi ви
пристроїте!
Блондин - сам не свiй. Лице щасливе, посмiхається, i вже так пристроює того ролика, так
пристроює: одно око на роликовi, а друге на водiєвi...
Менi так нi разу й не пощастило ролика пристроїти: молодшi затирають.
Ленiнградська жiнка...
Хай буде щаслива, хай буде весела ленiнградська жiнка пiсля всього пережитого.
Хай виростуть її немовлята, що їх так багато ми бачили по ленiнградських садках, парках i скверах.
На її втiху i на ще бiльшу славу її города, города-героя!
- Ми любимо свiй город, дуже любимо, - сказала менi ленiнградка.
- Я бачу це, пересвiдчився в цьому, - одказав я їй..
- I що ви на це скажете? - запитала вона.
- Одно можу з сумом сказати: як жалко, що я не Ленiнград!
Герої города- героя
Ленiнград - город-герой.
Як це розумiти?
Чи може бути так, що от стоїть собi город, стоїть вiками, i раптом - в найтрагiчнiшi часи свого
буття - вiн, город, сам собою робить героїчний подвиг, достойний Золотої Зiрки Героя...
Очевидно, що так бути не може.
Славою героя вiнчають свiй город люди.
Ленінградці в страшні часи тяжкої блокади уквiтчалн гранiтнi груди свого мiста Золотою Зiркою...
А от спитайте когось Iз ленiнградцiв, хто пережив усю блокаду:
- Ви - герой?
Подивиться ленiнградець на вас так, як дивиться лiкар на пацiєнта, усмiхнеться i пiде далi...
I хоч скiльки б ви таким способом шукали серед ленiнградцiв i ленiнградок героїв, - не
знайдете...
Нема героїв...
А от, не дуже дошукуючись героїв, поїдьте ви на околицi города-богатиря. Там вам покажуть
переднiй краї героїчної оборони Ленiнового мiста, а за кiлькадесят метрiв переднiй край гiтлерiвцiв I скажуть:
- Отут ми стояли на смерть! I нi на крок назад!
Тодi ви озирнiться: ви побачите димарi заводу iм. Кiрова, будiвлi великого мiста i, може, навiть
почуєте дзвiнки трамваїв i гудки тролейбусiв...
А поруч вас - руїни славнозвiсної Пулковської обсерваторiї.
I вам iще скажуть:
- Захоплення гiтлерiвцями Пулковських висот означало б для Ленiнграда смерть. I ми стояли на
смерть. Смерть не встояла, а ми встояли.
Вам не треба тодi шукати героїв... Ви вiтайте кожного ленiнградця i кожну ленiнградку, чи
працює вiн тепер над вiдбудовою свого улюбленця города, чи спить вiчним сном, благородною
ленiнградською землею покритий...
I не допитуйтесь у живих, що кожний iз них в тi страшнi часи робив: чи стояв у блiндажi переднього краю, чи пiдносив на переднiй край набої, чи гасив у мiстi запалювальнi бомби, чи рятував
поранених, чи годував слониху Бетсi та лева в зоологiчному саду, чи закопував у землю бронзово-
воронi конi з Анiчкового мосту, чи будував над 'Мiдним вершником' укриття, чи, прориваючись
вузькою стежкою Ладозького озера, пiдвозив зголоднiлим ленiнградцям i ленiнградкам сухарi...
Всiх ви їх вiтайте... Живих... А над могилами неживих скиньте шапку й уклонiться низько. I вийде
так, що, не шукаючи героїв, ви вiтатимете героїв живих i шануватимете героїв неживих.
Серед великої i просторої площi Нового Ленiнграда знайшло собi в днi блокади тимчасовий
притулок Гвардiйське кладовище.
Вiчним сном спочивають там герої-гвардiйцi... Ленiнградцi i ленiнградки у вiльнi
