Загрузка...

Олег Авраменко

КОЛИ ДИВИШСЯ В БЕЗОДНЮ

Друга книга циклу „Грані“

Розділ 1

Сідх. Нова місія

У темно-фіолетовім небі над Вельзевуловою Твердинею палахкотіли лиховісні блискавиці. Їхні багряні відблиски падали на фортечні мури та вежі похмурої оселі Господаря Потойбіччя, і від цього складалося враження, ніби весь замок купається в крові.

Чоловік у просторому вбранні з червоного та синього шовку, з великим зеленим тюрбаном на голові, енерґійно крокував широкою стежкою в напрямку Твердині. Втім, вислів „у напрямку“ означав лише, що стежка вела туди, але при цьому раз по раз звивалася, часом повертаючи геть у протилежний бік, а темне громаддя Твердині безперервно змінювало своє розташування — то опинялося зовсім поруч, то віддалялося на багато миль, аж до самого обрію.

Проте чоловік у зеленому тюрбані продовжував іти стежкою, не намагаючись скоротити шлях. Він розумів, що з ґеоґрафією Нижнього Світу краще не жартувати, бо пряма тут далеко не завжди є найкоротшим шляхом між двома точками. До того ж, околиці Твердині були всіяні хитромудрими пастками, призначеними для необережних відвідувачів, і чоловік у тюрбані не збирався випробувати долю. Він надто цінував дароване йому право жити у плоті й не хотів наражати своє тіло на марний ризик, оскільки не був певен, чи отримає натомість нове, чи до скону віків муситиме блукати Потойбіччям у подобі безплотного духу. Тому він ішов стежкою, нікуди не звертав з неї, і з кожним його кроком у темно-фіолетовім небі чимраз яскравіше спалахували блискавиці.

Нарешті чоловік у тюрбані опинився перед величезною залізною брамою, обабіч якої тягнувся високий, у кілька людських зростів, кам’яний мур. Праворуч від воріт на стовпі з поперечиною було прикріплено мідну тарілку, подекуди вкриту товстим шаром окису, а біля неї висів на іржавому ланцюгу дерев’яний молоток з видимо стертим від частих ударів бойком. Після коротких вагань чоловік узяв до рук молотка і вдарив по тарілці. Почувся лункий мідний дзвін, а слідом за тим з темних небес прогримів голос:

— Скажи своє ім’я, прохачу!

Чоловік у зеленому тюрбані швидко глянув угору, хоча й знав, що нічого, крім багряних спалахів, там не побачить.

— Я Віштванатан Сідх, — назвався він, — вірний слуга Господаря Вельзевула.

У нього мало не вихопилося „Веліала“, та, на щастя, він вчасно збагнув, що наразі належить уживати офіційне ім’я. Веліала так рідко називали Вельзевулом, що більшість мешканців Нижнього Світу, не кажучи вже про людей на Гранях, навіть не підозрювали, що обидва ці імені належали одній тій самій особі.

— Навіщо ти прийшов, Віштванатане Сідх? — спитався невидимий сторож.

— За викликом Господаря.

— Чекай, — сказав голос. — І лихо тобі, нещасний, якщо ти збрехав!

Чоловік, що назвався Віштванатаном Сідхом, сперся на стовп і став чекати. Зовні він мав незворушний вигляд, але всередині його долали сумніви. Відколи Сідх отримав наказ прибути сюди, він знай перебирав у думках всі свої вчинки за останній час і занепокоєно гадав про причини свого виклику до Веліала. Цей візит міг бути прелюдією до суворого покарання за невідомі Сідхові гріхи, але так само міг виявитися початком його майбутнього сходження вгору по ієрархічній драбині Нижнього Світу…

За кілька хвилин брама почала повільно відчинятися, сповнивши околиці таким пронизливим скреготінням, що проймало аж до кісток. Голос невидимого сторожа промовив:

— Проходь. Господар Вельзевул прийме тебе.

Сідх зачекав, поки брама розчинеться настіж, потім упевнено рушив через широке безлюдне подвір’я до найвищої з-поміж усіх будівель замку вежі з чорного базальту, яка мовби підпирала собою низьке похмуре небо.

Біля входу до вежі, на невеликому підвищенні, стояв чоловік у довгій, аж до самої землі, багряній мантії. Схрестивши на грудях руки, він байдуже дивився на Сідха. Його нерухоме, мов маска, обличчя не виказувало жодних емоцій, крім хіба що легкого натяку на зневажливість, спрямованої на не щось конкретне, а швидше на весь довколишній світ.

Сідх зупинився перед підвищенням, низько вклонився чоловікові в багряному й мовив:

— Вітаю тебе, славний Женесе! Хай буде з тобою на віки вічні милість Господарів.

У відповідь на привітання Женес коротко кивнув.

— Іди за мною, — сказав він. — Господар бажає бачити тебе.

З цими словами Женес розвернувся, ввійшов до вежі й став підніматися по крутих кам’яних сходах нагору. Сідх мовчки йшов слідом за ним і навіть не намагався завести розмову. За рік свого перебування в Нижньому Світі він кілька разів мав справу з довіреним слугою Веліала, і від цих зустрічей у нього залишилися найнеприємніші враження. Особливо дратували Сідха пихатість і зарозумілість Женеса, його презирливе ставлення до всіх, хто стояв нижче за нього, з чим різко контрастувало відверте підлабузництво до всіх Господарів, а надто ж до Веліала.

А проте, за всієї своєї антипатії, Сідх почував до Женеса щось схоже на благоговіння. Утім, не лише він один — чимало мешканців Потойбіччя поділяли його суперечливі почуття. Женес був леґендарною постаттю в Нижньому Світі, він прожив на Гранях довше за багатьох Господарів (а дехто стверджував, що довше за всіх), брав участь у трьох Сторічних Війнах, а в період між ними активно готував ґрунт для настання наступних Нічиїх Літ. Його заслуги були безсумнівні, і тому всі сприйняли як належне, коли Веліал спеціально для Женеса запровадив посаду коад’ютора, цебто першого помічника, поставивши його не лише над усіма своїми слугами, але й над слугами решти Господарів.

Бувши ще юним послушником у Вельзевуловім Братстві, Віштванатан Сідх багато чув про Женесові діяння, захоплювався ним і мріяв повторити його земний шлях. До пори до часу Сідхові справи йшли найкращим чином, на його рахунку було чимало успішних місій, кілька разів з ним особисто спілкувався Веліал, доручав йому надзвичайно важливі та складні завдання і завжди був задоволений результатами. Здавалося, на Сідха чекало блискуче майбутнє… Аж тут трапилася катастрофа!

Сідх цілком слушно вважав, що в цьому винний Женес, який за Веліаловим дорученням здійснював оперативний контроль над Сандрою. Новоспечений коад’ютор не встежив за дівчиною і дозволив їй викрити себе, що призвело до цілковитого провалу їхнього плану. У безнадійній спробі врятувати ситуацію Веліал наказав Сідхові негайно проникнути під захисний купол і знищити Сандру, поки вона не наговорила зайвого. Як і слід було чекати, нічого путнього з цього задуму не вийшло. Позбавлений своєї чаклунської сили, Сідх не зміг протистояти двом недосвідченим, але надзвичайно могутнім вищим маґам. Він загинув від смертельного закляття, так і не виконавши свого останнього в земному житті завдання.

Женесова вина була очевидна, проте він дуже спритно викрутився, переклавши всю відповідальність на Сідха. На жаль, Веліал повірив йому — а певніше, вдав, що повірив. Веліалові було невигідно визнавати за Женесом помилку, бо з цього автоматично випливало, що він також схибив, надто поклавшись на свого наближеного. Сідх швидко зорієнтувався в ситуації і не став спростовувати висунуті Женесом звинувачення. Він розумів, що будь-які спроби виправдатися лише погіршать його становище — і без того дуже хистке й непевне, тому покірливо змирився з нав’язаною йому роллю цапа-відбувайла.

Але найбільше Сідха обурювало те, що Женес і сам повірив у свою брехню. Він був щиро переконаний у власній правоті й не почував ані крихти вдячності до людини, що взяла на себе більшу частину його провини. Якщо попервах Сідх іще сподівався, що Женес, у компенсацію за моральні збитки, посприяє його швидкій кар’єрі, то незабаром ці ілюзії розвіялися. Женес не знав докорів сумління, він не збирався

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату