посилювався, напливав хвилями, немов пульсував.
«Зараз щось відбудеться… Щось повинно відбутися…» Іван схопився, сів. І в ту ж мить одна з панелей протилежної стіни беззвучно посунулася вбік.
Що це — сон? І дійсно, все, що було далі, нагадувало химерний сон.
З глибини широкого коридора в жовтому сяйві йшли якісь чорно-зелені створіння. Йшли вони незвичайно — пружними, танцюючими кроками.
Зовні створіння оті дуже скидалися на людей. Та як мало людського було в їхній поставі, у виразах облич. Щось неживе, бездумно-механічне відчувалося в одноманітних, до синхронності злагоджених рухах. Клітчастий, чорно-зелений одяг обтягував однаковісінькі, аж наче стандартні тіла. Під чорно-зеленими шоломами — обличчя абсолютно однакові. Вишикувались двома шеренгами обабіч ложа, притисли до грудей чорні плескаті скриньки з блискучими рефлекторами, застигли. Кожен рефлектор направлений на Івана.
І тоді в глибині коридора з’явилися двоє в білому. Один — присадкуватий, товстенький горбань, другий — худорлявий юнак. Йшли вони повільно, з гордо піднятими головами. Іванові одразу ж впало в око: обидва — і горбань, і юнак — поблискували зеленкуватими лисинами. Панель за ними беззвучно засунулась. Поруч посунулась інша, відкрилася біла дошка-пульт з безліччю всіляких кнопок та важелів.
Горбань подивився на худорлявого, худорлявий щось переключив на білому пульті — і вмить німа кімната ожила. Кожен шерех, шелест, навіть дихання стали дивовижно гучними, підкреслено чіткими…
Двоє в білому стоять перед Іваном. Відчуваючи, що з ним хочуть говорити якісь високі офіційні особи, Бідило встав.
Горбань — за всіма ознаками він і по чину, і за віком був старшим — зробив крок до Івана, приклав собі до скронь пучки обох рук і поважно, неголосно проказав:
— Купхeq o (е;ґ)йп.
Худорлявий повторив жест горбаня, відрекомендувався:
— Чакт.
Іван, тицьнувши пальцем у свої широчезні груди, теж було хотів тихо й ввічливо назвати себе, та голос його (бісова кімната! То вона німа, то кожен звук стократ посилює!) прогримів розкотистим громом:
— Бідило!
Купхейп здригнувся, на блідому обличчі худорлявого вперше майнула неясна тінь думки. Якусь мить панувала мовчанка.
Панель знову відсунулась, з коридора зайшов ще один чорно-зелений. Поклав Іванові на коліна такий же білий, як на Купхейпові й Пактові, одяг — щось на зразок халата.
Горбань владним жестом наказав Іванові йти за ним. Так, саме наказав, а не попросив.
Коридор повернув праворуч, потім ліворуч. М’яка підлога вгиналася під ногами, і від цього йти було важко. Плив, коливався понуро-монотонний дзвін. Дзвін був таким нудним, що від нього, здавалося, аж у грудях свербіло.
Прохід закінчився тупиком. Чакт щось поворожив біля одної з панелей — і вона відсунулась.
В обличчя війнуло парким оранжерейним повітрям. В отворі світилось зеленкувате небо. Дзвін став гучнішим. Слідом за Купхейпом і Чактом Іван ступив на білі вологі плити.
Від подиву перехопило подих… Просто над головою стояло велике і якесь волохате сонце. В туманному жовто-зеленому небі — ні хмаринки. Пахло грибами, пліснявою. Між білими кам’яними колонами непорушно, як дзеркало, тьмяно світилось море. Жовто-зелене, кольору неба, воно ледве-ледве хлюпало маленькими хвильками на кам’янистий берег. Біля води купчилися безбарвні, схожі на гриби рослини.
Та найдивовижніше було там, на морському обрії. Просто з води підводилася і губилась у небі золота промінна стіна. Ні праворуч, ні ліворуч — наскільки вистачало зору — кінця їй не видно було. Стіна палахкотіла, іскрилася, щомить міняючи тони. То яскраво-жовта, ю побігли по ній, як зморшки по золотому оксамиту, зелені тіні, і вже вона то майже зелена, то знов золота.
Мінлива, хитка, вона була дуже схожа на величезну, розколихану вітром завісу. І ця золота завіса немов пульсувала в такт вібруючому дзвону. Мов заворожений стояв Іван, несила було відірвати очей від дивного, незрозумілого видовища…
Чакт, торкнувши Івана за плече, жестом попросив: ходім, мовляв.
Внизу, під білими колонами ґанку, стояла, а точніше лежала на череві, сигароподібна, гостроноса машина, трохи схожа на дирижабль. Біля машини поралися кілька блідих мовчазних створінь.
І раптом невідь звідки — до того він, напевне, був за машиною — серед юрби з’явився ще один, як подумав Іван, офіційний представник. І по костюму — блискучому, ясно-зеленому, — і по безлічі металевих трикутничків, ромбиків, квадратиків, що рясно вкривали запалі груди і випнуте черево, і по страшенно поважній поставі можна було зрозуміти, що особі цій, гордій та пишній, немає рівних серед присутніх.
Чорно-зелені виструнчились, завмерли, мов статуї з старої позеленілої міді. Стукни, здавалось, котрогось — і задзвенить.
Купхейп щось розгублено пробелькотав і теж став наввипинки.
Чакт ще більше зблід, помітно підтягнувся.
Поважний, не звертаючи ні найменшої уваги на Івана, пішов вздовж строю чорно-зелених. Пройшов, ще більше наприндився і раптом, викинувши вбік правицю із стиснутим кулаком, хрипко вигукнув:
— Хич ехeq o (и;ґ)п!
— Ехип! — мов видихнули чорно-зелені. Поважний крекнув і рвучко на каблуках повернувся до Івана:
— Хич ехип!
Бідило ввічливо кивнув головою і в ту ж мить — клятий нежить! — скривився, чхнув.
Поважний представник довго тупими виряченими очима дивився на Івана, думав, але, так, напевне, і не второпавши, що означає цей дивовижний вигук небесного гостя, повернувся до чорно-зелених і вже спокійнішим голосом подав якусь команду.
Миттю все ожило. Зламавши стрій, чорно-зелені кинулися до сигароподібної машини. Почалась посадка. Іван сів з Купхейпом, поважна особа розмістилася поруч Чакта.
Клацнули, засунулися панелі. Під ногами глухо загуло. Іван виглянув за борт — корабель висів у повітрі. Висота швидко збільшувалася і через кілька хвилин досягла, як приблизно визначив Бідило, двох тисяч метрів. Гул раптово увірвався. Мотори не працювали, та корабель продовжував непорушно висіти в повітрі.
«Цікаво, — подумав Бідило, — невже вони оволоділи гравітацією?»
Знову став чутнішим нудотний, пульсуючий дзвін. Попереду, за прозорою перегородкою, Чакт, покинувши важелі, про щось радився із поважним. Нарешті він знову взявся за важелі.
Тихо, мелодійно завуркотали мотори — тепер уже інші, не під ногами, а десь позаду. Корабель рушив, набираючи швидкість.
Внизу пропливали гірські хребти, подекуди в глибоких долинах виблискували озерця. Та все — і височина, і низовина — було одноманітного зеленкувато-жовтого кольору.
Іван уважно роздивлявся: ні лісів, ні нив… Що це, вбогість природи чи наслідки якоїсь катастрофи?
Купхейп сидів навпроти, обличчя його аж лисніло від напруги. Час від часу поглядаючи то в вікно, то на Івана, він щось белькотав собі під ніс. Раптом встав, широким жестом обвів увесь мертвотно-жовтий ландшафт і проголосив чванливо, аж наче погрозливо:
— Щактeq o (и;ґ)ф!
Золота Завіса вже сховалася за горами, але небо з того боку було набагато яскравіше, немов хиталася там дивна денна заграва… Потім і гори сховалися за обрій, і вже внизу стелилася рівна, як стіл, низовина, покреслена якимись незрозумілими зморшками, що дуже скидались на штучні насипи.
Повітряний корабель знизився. Біля невеличкого озера Іван помітив десятків зо два будинків, якщо так можна було назвати геометрично правильні куби без вікон з панелями замість дверей. Кілька будівель схожі були на заводські корпуси.
В центрі селища бовваніла невисока зелена піраміда. Від неї й починалася одна з тих дивовижних
