— Ану, хлопці! — моргнув Бідило своїм шхуфам. — Так, тихенько, чемно… витягніть їх схильність!
— Через… через мій… труп!.. — хрипів горбань, з усіх сил намагаючись пропхатись до капища.
— Стривайте! — наперед вийшов Чакт. — Я зараз все полагоджу.
Іван відступився, з цікавістю спостерігаючи, що ж воно буде.
— Батьку! — звернувся Чакт до Купхейпа.
— Синку! — із сльозами в голосі вигукнув горбань і кинувся було вже обняти Чакта, але, згадавши про свою обіцянку лягти трупом в овальному проході, ще щільніше притиснувся до нього. — Синку, і ти з ними?!
— Так, батьку, я з ними! І тебе закликаю стати в їх благородні ряди! Ти ж інтелектуал! Ти ж сам казав, що не любиш гендлярів і лакеїв! Перейди до нас! А не можеш — відійди вбік, стань нейтралом, як К’юс і всі мешканці його Саду Філософів!..
— Мовчи! — проревів Купхейп. — Мовчи, відступник! Ходім зі мною до капища. Вони ніколи не пройдуть туди. Знай, всі ці перемоги черні — туман, дим! В Провінції-41—30 Ф’юче Пехфект збирає військо! Іди до нас! А не можеш — відійди вбік, стань нейтралом, як К’юс і всі мешканці його Саду Філософів.
Чакт кинувся, вхопив батька за руку.
— Іменем революції — дорогу!
— А-а, так! — Купхейп напружився, аж побілів, і раптом пропхався разом з Хет до капища. Чакт, Іван, шхуфи — за ними, та перед самим носом у повстанців панель рвучко засунулась.
— Ех ти! — майже з ненавистю зиркнув на Чакта Бідило і з розгону прикладом рушниці вдарив в овальну панель. Ніяких наслідків… Вдарив ще раз і відскочив немов опечений: вся стіна взялася сліпучим зелено-золотим сяйвом.
Ззаду якийсь шхуф пошпурив у панель важкою каменюкою — навіть не долетіла, немов об незримий мур вдарилася, покотилась під ноги. Іван вистрелив з рушниці — куля теж відскочила від незримої перепони.
— Гравітаційний захист… Променева завіса. І звідки вони енергію беруть?! — промимрив Чакт і винувато розвів руками.
От уже скоро три тоци, як у колишньому кабінеті Мислячого засідають командири повстанців. На порядку денному — штурм капища. Власне, ні про який штурм і мови не було б, якби не цей гравітаційний захист — остання соломинка потопаючої еліти.
— Що робить? Бомбами згори? Даремно, захист сферичний: і з боків, і зверху не проб’єш… Чекать? Ждати, поки всі свідки з голоду повиздихають? От горе… — бідкаються грізні повстанські командири.
— А що, як підкоп і — вибухівку?.. — пропонує Іван, але ніхто не згоджується.
— Довго. Та й копати дуже глибоко…
І раптом до кабінету вбігає Чакт.
— Вихід є! — гукає він і хапається за серце. — Хух! Ну і біг… За мною! Вниз! Негайно!
— Який вихід?
— Куди вихід? — загомоніли повстанці.
— Є вихід із становища! — урочисто оголосив Чакт. — Ходімте зі мною.
— Куди?
— Вниз.
…Чорне, вогке склепіння. Над неоковирним, допотопним кріслом світиться круглий плафон. У кріслі напівлежить сіре, аж темне тіло. Зовсім як мумія… Коли Іван з Чактом, а за ними й всі учасники наради підходять ближче, мумія розплющує великі майже прозорі очі.
— Я Сто тринадцятий… — чути свистячий шепіт. — Я не Безсмертний… Я скоро засну…
Говорить він давно забутою, старовамбською мовою.
— Ваша схильність, — по-вамбськи звертається до нього Чакт. — Я вам усе розповів. Ви обіцяли порадити, як прорватись до капища. Ви просили покликати вамбів — ось вони, перед вами…
— Вамби… — шепоче старий, і сльози поблискують в його очах. — Вамби… Я знав, що ви прийдете… Я чекав… Я не зможу заснути, поки не почую, що ви простили мою страшну провину… Я вам усе-усе розповім…
Старий стомлено змовк. Кілька цот у темряві підземелля панувало глухе мовчання.
— Ваша схильність, — знову заговорив Чакт, — ви обіцяли порадить…
— Так, — розплющив очі Сто тринадцятий. — Я пораджу. Ви захопите капище… Та спершу я розповім все-все… Багато віків я ждав вас… Я дуже винен перед всіма народами… На всій планеті в усі часи ніхто ще не робив такого страшного злочину!.. Підійдіть ближче…
Всі підійшли, обступили крісло.
— Підведіть мене…
Старого підвели, всадовили, поклали голову так, щоб вона не падала на плече.
— Багато віків, — почав пошепки Сто тринадцятий. — Багато-багато… Скільки — забув… Почався аптахетоп… А ви знаєте, що таке аптахетоп?
— Знаєм, знаєм! — загули вамби.
— Так от… Сто тринадцять інженерів скликали свідки до Палацу Безсмертного…
Голос старого ледве чути. Десь у темряві, мабуть з низького склепіння, лунко плюскали краплі. Було дуже тихо. Іван слухав, зіпершись на Чактове плече.
— …Сто тринадцять найкращих інженерів скликали свідки на своє потаємне зборище. «Всі ви чули, що Безсмертний Зійшов на нашу планету? — запитали вони. — Знайте, ніякого Безсмертного нема і ніколи не було. Безсмертного треба зробить! Хто рухає історію? Хто творить цивілізацію? Шхуфи? Народ? Брехня. Ми — Перше коло, ми — надістоти з крилами вічності на голові, ми рухаємо історію! Ми стільки творимо, що нам уже не вистачає скейпу, в той час як мозок кожного шхуфа, — про це ми дізналися із ваших наукових праць, — виробляє значно більше скейпу, ніж це потрібно для щоденного відновлення життєвих сил. Лишки заважають шхуфові, породжують в його темній голові безплідні мрії про якусь волю. Коротше кажучи, якщо ми заберем у шхуфів оті скейпові лишки, ми тільки ощасливимо їх.
Шхуфам не потрібна зайва енергія. А нам… Ми засвітимо сліпучі сонця нової культури, нової, небачено високої цивілізації. Ви повинні допомогти нам, бо ви теж інтелектуали. Створіть нам таку установку, щоб вона відбирала й конденсувала лишки шхуфського скейпу. Але зробіть так, щоб ця установка сама лагодила себе, сама вдосконалювала…» І ми створили таку установку, — глухо прошепотів Сто тринадцятий. — Ми створили Безсмертного… Ми сподівалися, що служимо великій вамбській культурі, великій цивілізації… Ми вірили в це… Я вірив…
І раптом старий захвилювався:
— Вамби, ви повинні вислухати мене!.. До кінця! Я один знаю ВСЕ про Безсмертного! Я можу скоро заснути… Таємниця моя засне… А це — страшно! — з прозорих очей Сто тринадцятого знову потекли сльози.
— Ну, а далі? Що було далі? — схвильовано запитав Іван.
Сто тринадцятий через силу ворушив губами:
— Далі… Далі — трагедія… Ми довго не розуміли, для чого треба було робити Безсмертного таким, щоб він сам собою керував, сам ремонтувався, сам розвивався, вдосконалювався. Зрозуміли ми це тільки під
