Володимир Бабула
Пульс всесвiту
Немає нiякiсiнької надiї на те, що цi рядки хтось прочитає хоча б у майбутньому, — i все ж я мушу писати. Мої вiрнi супутники побороли безнадiйнiсть i розпач. Немов нiчого й не трапилось, вони заглибились у свої справи: прислухаються до подиху Всесвiту, вимiрюють його пульс.
Двi години тому Манго визначив, що наш корабель мчить просто в розжарене серце Галактики. Це значить — кiнець. Захоплюючий, жахливо пишний кiнець…
В такому разi навiщо ж я пишу?.. Коли мандрiвник Андре зазирнув смертi в обличчя, — вiн дописав у своєму щоденнику останнiй рядок. Я ж у цю мить тiльки починаю писати.
Може, це буде моєю сповiддю? Нi, менi немає в чому сповiдатись. Не буде це i розмовою з самим собою, бо я не самотнiй. З Василем та Манго ми працюємо напружено, а в працi людина не вiдчуває самотностi навiть в останнi хвилини свого життя. Не пишу i за звичкою, хоч написав свого часу кiлька фантастичних оповiдань. Те, про що йтиме мова, безперечно, не фантазiя.
Кiлька секунд тому сторiнки мого щоденника осяяло свiтло од вибуху згасаючої зорi. Я вже хотiв покласти ручку i простежити за цим чудовим вiдродженням умираючого сонця, але Василь менi перешкодив.
— Пиши! — сказав вiн рiшуче. — Це — наша остання надiя на порятунок.
Так, у цих кiлькох словах — весь змiст уявної безглуздостi моєї працi.
Бухгалтер, який виявив у балансi розбiжнiсть на кiлька копiйок, повинен перевiрити всi розрахунки, незалежно вiд їх кiлькостi, i обчислювати все з початку, аж поки не знайде помилки. Шукаю помилку i я. Я схожий на людину, яка намагається щось пригадати, а тому раз по раз повертається до мiсця, пов'язаного з подiєю. Я шукаю помилку, що трапилась внаслiдок приголомшливих подiй мого життя. Помилку, яка шпурнула нас у пульсуючi глибини Всесвiту.
Навколо нас — запаморочливий, нескiнченний простiр, яким ми пролiтаємо швидше за думку, та все одно ми у в'язницi.
Рiдне Сонце загубилось в iмлi розiрваної Млечної Путi. Вогники зiрок мовчать. Велетенська машина з подивом стежить за мiзерною порошинкою, що проникла в її механiзм, i цей крижаний погляд простору паралiзує моє серце.
Ми проминаємо розжаренi кулi, вiд яких назустрiч нам тягнуться довгi червонi язики. Зорi швидко виростають i зникають у пiтьмi. Молоко туманностi скупчується в зорянi острiвцi; непрозора запона рветься, i ми пропливаємо помiж двома сонцями.
Яка ж швидкiсть нашого польоту?
Манго ще не вирахував. Наш атомний годинник працює точно, але тiльки для нас. Про час на Землi ми не маємо нiякого уявлення, бо давно вже втратили зв'язок з людьми. Який рiк збiгає зараз на нашiй планетi? Чи живий хоч хто-небудь з наших друзiв? Чи правду кажуть вченi, що при такiй швидкостi польоту час для нас зупинився? Чи не постарiшало людство на кiлька столiть? I якщо ми не загинемо у вогнищi центру Галактики, то чи не застанемо потiм на Землi тiльки далеких своїх нащадкiв?
Нi, нi, годi про це! Я повинен повернутися на Землю i в минуле.
Мої думки мусять бути в тисячу разiв швидшими за наш антигравiплан. Вони повиннi одним стрибком повернути мене додому i виявити проклятущу помилку.
Додому! Яке миле це слово. Додому, хоча б у сльотний день чи морозний вечiр! Все, що я колись зневажав, тепер буду пестити, мов свою дитину. Над брудною калюжею зупинюся з подивом; найогиднiша комаха стане для мене наймилiшим створiнням! Бодай на мить, хай тiльки думкою, втекти з крижаного простору i стальних стiн…
Доктор Пегас
Усе почалося в ту далеку знаменну нiч.
Я лiг спати пiзно, бо дописував оповiдання про майбутню подорож на Мiсяць. Моя уява була настiльки збуджена, що я продовжував фантастичний полiт Космосом i увi снi. Та ось, коли ракета вже шугнула вниз i на мене з блискавичною швидкiстю почали насуватися кратери й цирки Мiсяця, у двигунах корабля раптом щось задзеленчало…
Пошкодження? Застережний сигнал?
Похапцем оглядаю двигун, а дзвiнок не стихає…
Прокидаюсь. Голова трiщить, тремчу вiд холоду. Отже, це був тiльки сон.
Але знову чую той огидний дзвiнок. У темрявi деренчить телефон. Будильник монотонно вiдбиває четверту годину ночi. I кому це спало на думку турбувати мене в такий час?!
— Що трапилось? — питаю незадоволено.
— Чи є редактор Груда? — прохрипiло у телефоннiй трубцi.
— На жаль, слухає вас… Сподiваюсь, ви знаєте, куди подзвонили?.. Хто ви такий?
— Доктор Пегас.
Дивно: такого iменi я не чув.
— Хто?! — перепитую про всяк випадок.
— Доктор Пегас, але зараз це неiстотно… Зачекайте, не кладiть трубки, йдеться про дуже важливу подiю… Послухайте!
У телефоннiй трубцi запищало: 'Пi… пi… пi… пi…'.
— Сам поклав трубку, мерзотник! — пробурчав я голосно.
— Не поклав, не поклав, ви слухайте! — кричав хтось серед настирливого пищання. — Ви знаєте, що це за звуки? Сигнали з Всесвiту!.. Так, справдi, сигнали з Всесвiту. Ви — один з перших людей на Землi, якi почули їх. Я перехопив цi сигнали кiлька хвилин тому i згадав про вас, бо люблю вашi фантастичнi оповiдання.
Може, я сплю? А може, хтось глузує з мене?.. Так, звичайно ж, це мiй колега Франта. Вiн iнодi любить щось утнути.
— Франто, кинь свої жарти, бо я все одно впiзнав тебе! I цього тобi не подарую, — адже я тiльки двi години тому лiг спати. Ось я покажу тобi Пегаса!
— Помиляєтесь! — смiється невiдомий на протилежному кiнцi лiнiї. — Я справдi доктор Пегас, i сигнали з Всесвiту — теж справжнi. Послухайте вранцi останнi вiстi, ви… фантаст! — i вiн поклав трубку.
Незважаючи на жахливу втому, я в ту нiч уже не заснув. О шостiй ранку ввiмкнув приймач i отетерiв.
— …Учора, четвертого вересня тисяча дев'ятсот п'ятдесят сьомого року, в Радянському Союзi був успiшно запущений перший штучний супутник Землi…
Я скочив з лiжка як опечений.
— …За попереднiми даними ракета-носiй надала супутниковi необхiдної швидкостi близько восьми тисяч метрiв на секунду. Штучний супутник обертається навколо Землi по елiптичнiй орбiтi, i його можна спостерiгати в променях ранкового та призахiдного сонця. Супутник обладнано двома радiопередавачами, що безперервно надсилають радiосигнали — лiтеру «Т» азбуки Морзе…
Цi сигнали i спрямував менi у телефонну трубку загадковий Пегас!.. Хто ж це мiг бути?
Раптом у мене майнула думка, що завдяки дивному збiгу обставин я почув новий пострiл Аврори; що я сприйняв сигнал, яким розпочинається грандiозна битва людини за Всесвiт. Вiднинi людство пориває пута, якими його навiки було прикуто до Землi. А я — свiдок i навiть в якiйсь мiрi учасник цього!
Я був вдячний таємничому Пегасовi! Шукав його кiлька днiв, але марно. Вченого з таким iменем нiхто не знав, — а в тому, що це був учений, я не мав сумнiву: хто ж ще мiг перехопити сигнали першого супутника до офiцiального повiдомлення ТАРС?
У запалi редакцiйної роботи тих гарячкових днiв я поступово забув про Пегаса. А через мiсяць нас приголомшило нове повiдомлення: на небосхилi з'явилась ще одна радянська зiрка з пiддослiдною твариною на борту; наша редакцiя почала жити новими хвилюваннями. Менi пригадався доктор Пегас, але, признаюсь, я тiльки шкодував, що цього разу вiн вчасно не повiдомив мене про появу нового супутника.
Надходив Новий рiк. Перед святом редакцiю все частiше почали вiдвiдувати невизнанi винахiдники.
У той знаменний день, з якого, власне, i треба було б почати розповiдь, перший винахiдник прийшов ще о восьмiй ранку. Вiн принiс проект 'вiчного двигуна'.
— Я доведу — вiрнiше, вже довiв, — що ваш журнал помиляється, хоч я його дуже поважаю як журнал серйозний! — гарячкував вiдвiдувач, Перпетуум- мобiле можливий! Оцей двигун, — показував вiн, хвилюючись, на свої креслення, — оцей двигун обов'язково працюватиме!
— А чому ви його не збудували? — заперечив я м'яко, бо з такою категорiєю винахiдникiв треба поводитись обачливо.
— Я не маю для цього коштiв!
— Гаразд! Я згоден скласти з вами угоду, що в разi успiху вашого вiчного двигуна сплачу вам п'ять тисяч крон. Якщо ж протягом двох мiсяцiв ваша машина не почне працювати, — ви сплатите менi сто крон. Пiд таку юридичне оформлену угоду можна позичити грошi у кого-небудь. Згоднi?
Погодився. Вiн не зрозумiв моєї каверзи i навiть був здивований моєю хоробрiстю. П'ять тисяч проти ста!
Саме пiд час складання цiєї пiдступної угоди i подзвонила Єва. Я довго не мiг зрозумiти, хто, власне, дзвонить. Останнiй раз ми бачилися з нею в день одержання унiверситетських дипломiв. Ще студентом я закохався в неї, одного разу наважився сказати їй про це, але дiвчина обернула все на жарт.
— Любов?!.. Дитяча хвороба! У нас зараз iншi турботи. Ми повиннi перебудувати весь наш жалюгiдний свiт!
Одержавши дипломи, ми розiйшлися рiзними шляхами. Вона поїхала до Словаччини будувати новi селища, а я влаштувався в редакцiї технiчного журналу. Iнодi ми обмiнювались дружнiми листами, але iнтервали мiж ними все збiльшувались за арифметичною прогресiєю. Останнього листа я одержав чотири роки
