КИТАЙСЬКЕ ВИНО
В Єгипті я швидко виконав усі султанові доручення. Моя спритність допомогла мені й цього разу. Через тиждень я з своїми незвичайними слугами повернувся до турецької столиці.
Султан зрадів, що я повернувся, і дуже хвалив мене за мої успіхи в Єгипті.
— Ви розумніші за всіх моїх міністрів, любий Мюнхаузене! — сказав він, міцно тиснучи мені руку.— Приходьте до мене сьогодні обідати!
Обід був дуже смачний — та ба! — на столі не було вина, бо туркам за їхніми законами заборонено пити вино. Мені стало невесело, і султан, щоб утішити мене, повів мене по обіді до свого кабінету, відімкнув потайну шафу й дістав пляшечку.
— Такого чудового вина ви не куштували зроду, мій любий Мюнхаузене! — сказав він, наливаючи мені повну склянку.
Вино й справді було добряче. Але я, ковтнувши трохи, сказав, що в Китаї у китайського богдихана Фу Чана вино ще й краще.
— Мій любий Мюнхаузене! — вигукнув султан.— Я звик вірити кожному вашому слову, бо ви найправдивіша людина на землі, але присягаюсь, що оце ви кажете неправду: кращого вина не буває!
— А я вам доведу, що буває!
— Мюнхаузене, ви верзете дурниці!
— Ні, я кажу щиру правду і обіцяю рівно за годину привезти вам із богдиханового льоху такого вина, проти якого ваше вино — кисла юшка!
— Мюнхаузене, отямтеся! Я завжди мав вас за найправдивішу людину на землі, а це бачу, що ви несусвітній брехун.
— Коли на те пішло, я хочу, щоб ви пересвідчились негайно, правду я кажу чи ні.
— Згода! — відповів султан.— Якщо до четвертої години ви не привезете мені з Китаю пляшку найкращого в світі вина, я звелю відрубати вам голову.
— Чудово! — вигукнув я.— Я приймаю ваші умови. Але якщо до четвертої години це вино буде у вас на столі, ви віддасте мені стільки золота з своєї комори, скільки піднесе одна людина.
Султан погодився. Я написав китайському богдиханові листа і попросив його подарувати мені пляшку того самого вина, яким він частував мене три роки тому.
“Якщо ви відмовите мені в моєму проханні,— писав я,— ваш друг Мюнхаузен загине від руки ката”.
Коли я скінчив писати, було вже п'ять хвилин на четверту.
Я гукнув свого скорохода і послав його до китайської столиці. Він одв'язав гирі, що висіли в нього на ногах, узяв листа і миттю зник з очей.
Я повернувся до султанового кабінету. Чекаючи скорохода, ми випили до дна почату пляшку.
Вибило чверть на четверту, потім пів на четверту, потім три чверті на четверту, а мого скорохода не було.
Мені зашкребло на душі, надто коли я помітив у султанових руках дзвіночок, в який він мав подзвонити й покликати ката.
— Будь ласка! — відповів султан, якнайлюб'язніше всміхаючись.
Але, виходячи в сад, я помітив, що за мною назирці йдуть якісь люди, не відступаючи від мене й на крок.
Це були султанові кати, ладні щомиті накинутися на мене і зрубати мою бідну голову.
У розпачі я глянув на годинник. За п'ять хвилин четверта. Невже мені лишилося жити тільки п'ять хвилин? О, це занадто жахливо! Я покликав свого слугу — того самого, що слухав, як росте в полі трава,— і спитав його, чи не чує він — не тупотить мій скороход. Він приклав вухо до землі і сказав мені, на моє безголів'я, що ледащо скороход заснув!
— Заснув?!
— Атож, заснув. Я чую, як він хропе десь далеко-далеко. У мене від жаху підламались ноги. Ще хвилина — і я загину безславною смертю.
Я гукнув другого слугу, того самого, що цілився у горобця, й він умить виліз на найвищу вежу і, ставши навшпиньки, почав зорити вдалину.
— Ну що, бачиш поганця? — спитав я, задихаючись від люті.
— Бачу, бачу! Розлігся на моріжку під дубом неподалік від Пекіна і хропе... А поруч нього пляшка... Ну постривай, я тебе розбуджу!
Він вистрелив у вершечок того дуба, під яким спав скороход.
Жолуді, листя й гілля посипалися на сонька і збудили його.
Скороход підхопився, протер очі і кинувся бігти, як тороплений.
До четвертої години лишалося всього півхвилини, коли він ускочив до палацу з пляшкою китайського вина.
Можете собі уявити, як я зрадів!
Скуштувавши вина, султан у захваті вигукнув:
— Любий Мюнхаузене, дозвольте мені сховати цю пляшечку десь далі від вас. Я хочу випити її сам. Я й не думав, що на світі буває таке солодке і смачне вино.
Він замкнув пляшку в шафі, а ключі від неї поклав собі до кишені і наказав мерщій покликати скарбника.
— Я дозволяю своєму другові Мюнхаузену взяти з моїх комор стільки золота, скільки здужає піднести одна людина,— сказав султан.
Скарбник низько вклонився султанові й повів мене в палацове підземелля, ущерть повне коштовностей.
Я покликав свого силача. Він узяв собі на плечі все золото, що було в коморах у султана, і ми побігли до моря. Там я найняв величезний корабель і з горою навантажив його золотом.
Піднявши вітрила, ми заквапилися вийти в море, поки султан не схаменувся й не відняв у мене своїх скарбів.
ГОНИТВА
Але сталося те, чого я так боявся.
Тільки-но ми відпливли від берега, скарбник побіг до свого владаря і сказав йому, що я геть-чисто пограбував його комори. Султан страшенно розлютився і послав за мною навздогін увесь свій військовий флот.
Побачивши силу-силенну бойових кораблів, я, признаюся, не на жарт злякався.
“Ну, Мюнхаузене,— сказав я собі,— оце вже тобі край. Тепер уже тобі нема рятунку. Уся твоя спритність тобі не зарадить”.
Я відчув, що моя голова, щойно укріпившися на плечах, знову ніби відділяється від тулуба.
Раптом до мене підійшов мій слуга, той, що мав могутні ніздрі.
— Не бійтеся, вони нас не доженуть! — сказав він сміючись, побіг на корму і, наставивши одну ніздрю на турецький флот, а другу на наші вітрила, підняв такий страшний вітер, що весь турецький флот за
