— І в мене є зірка?
— Аякже, доню.
— Яка?
— Того нихто ни знає.
— Чого ж ни знає?
— Так рішив Бог.
— А мені так хочеться дізнатися.
— І мені хотілось би. Али не мона.
— А якщо ми Бога вельми попросимо? Так вельми, що Бо- женьці стане нас шкода. І він скаже — осьо ваші зірки.
— Али тоді й інші люди захочуть дізнатися.
— А ми їм не скажемо те, що нам скаже Бог.
І Соломійка пішла до хати і стала на коліна перед іконою Хрис- та-Спасителя. Шептала прохання до Бога. Підвелася з колін, повернулася до мами і сказала розчаровано:
— Боженько не хоче зі мною говорити.
Мама Соломія не знала, що сказати. Вона лише погладила доньку по голові. Соломійка підвела очі, такі, як небо в безхмарну погоду.
— Він колись заговорить з тобою, — сказала Соломія-старша.
— А коли?
— Як будеш слухняною.
Соломійка зітхає. Але через хвилину забуває про своє питання. Прибігає до матері, торкає за рукав.
— Матусю, дивись, на мою ручку сів петрусь 6.
— Спитай щось у нього, — радить мама.
— А що?
— Що хочеш.
— Як же дме вітер, коли ми його не бачимо? — серйозно каже Соломійка до комашки.
«Тре’ буде обов’язково віддати її до школи», — думає Соломія.
Петрусь розтуляє крильця і летить.
— Полетів, полетів, — плескає в долоньки Соломійка. — Він спитає у вітру, от побачиш. Він уміє говорити з вітром.
Соломійка просить маму, яка саме пере в ночвах білизну:
— Я тобі поможу, добре?
— Добре.
Вона помагає мамі терти золою татові підштаники. Вона геть до всього береться — прати, лущити горох-квасолю, різати зело, годувати курей і качок — щоб не робили мама, тато, дід чи баба, а то й братики.
«Золота дитина», — думає Соломія.
Десь після трьох років «золотої дитини» Соломія-старша розуміє — їй не хочеться більше мати дітей. Вона каже про те чоловікові. Про те, що коли раптом народиться ще одна дівчинка, їй буде образливо, що вона не така вродлива і розумна, як сестра.
Антін стоїть посеред їхнього двору. Думка жінки його радує. Не тре’ буде сушити голову над майбутнім приданим — завше клопіт, як є дочки в хаті.
— Якщо ти так вважєєш.
— Так. Я боюся за нашу доню. Що з неї виросте?
— Як то що? Дівчина, потому — жінка. Заміж вийде. За доброго жениха, дасть Біг. Ми ж таки не останні люде в силі.
— Доброго? Якби ж то доброго.
— Я хотів сказати — багатого.
— Багатого?
— Ну, красива ж у нас буде дівка. І родина ни дьогтьом на лиці мазана.
— Мені страшно, Антоне, — Соломія. — Занадто вона красива й добра. Начеб ангелочка нам Біг пуслав.
— Яка вдалася. Ти он як її любиш. Ну, не хоч мати більше дітей, то й не тре’. Хлопачі руки вже є. А дівки — як хоч.
— Я чогось думаю, що такої, як наша Соломійка, у нас більше не буде, — горнеться до чоловіка Соломія. — Хай буде вона одна.
