знайомому.
У голові в капітана почувся якийсь дивний дзвін. Мовби пробили невидимі склянки небезпеки.
У жодній зоряній лоції пацюки, звичайно, не згадуються. Але Вегов знав: пацюки, що проникли на світанку космоплавання в трюми вантажних кораблів, відрізняються од своїх морських предків. Не нахабним виглядом, не гостротою зубів, не довжиною хвоста — аж ніяк не зовнішніми ознаками. На вигляд пацюк лишився пацюком. Але космічний пацюк мандрує не по хвилях, а серед зірок. Отож коли взяти до уваги важливість усіх механізмів корабля, то пацюк у космосі дуже небезпечний.
Космічні пацюки подорожували на вантажних кораблях, привільно почуваючи себе в просторих трюмах. У пасажирських гризуни давно вже не траплялися. І єдиний пацюк, що наважився пробратися з “ваговоза” до лайнера, поводився дуже обережно, доки через природну пожадливість не заходився гризти те, що було йому не по зубах, і не попався на очі людям.
Капітан попрямував до штурманської рубки, щоб віддати наказ усім помічникам, механікам, стюардам упіймати зухвалого пацюка.
Йдучи до штурманської, капітан мусив відійти вбік, даючи дорогу пасажирові з довжелезними вусами. Вуса ледве вміщались у коридорі, шелестіли й вібрували, зачіпаючись за стіни. Такі вуса капітан бачив уперше.
Повернувшись до каюти, він одразу спостеріг, що Кулі немає на місці.
Удруге пробили незримі склянки: він, капітан, не замкнув каюти, коли виходив!
Стук у двері змусив капітана підступити до порожнього футляра, накинути серветку. Він гукнув, щоб увійшли.
Блідий перший помічник тримав у руці Кулю. Але не ту, що зникла, а другу — Кулю з машини, що керувала кораблем. Капітан Вегов знову впізнав ту Кулю. Склянки, які чув тільки він, видзвонювали безперервно: на кораблі надзвичайна подія!
Помічник поклав Кулю на капітанський стіл. Куля була пошкоджена: вм’ятини й подряпини порушували рівновагу галактик.
— Пацюк! — промовив капітан Вегов.
Перший помічник ствердно кивнув.
— Дайте мені всі розрахунки! — наказав капітан, дістаючи свою масивну люльку. — Хотів би я знати, куди нас занесло… Треба обміркувати, як доповісти Землі. Безглуздо було б на старості літ заслужити прізвисько пацючого капітана…
Вегов смалив люльку, позираючи то на екрани з графіками й розрахунками, то на Кулю. Йому ввижалася осміхнена пацюча морда, він уявляв вуса, що стояли сторчма, але не робив поки що ніяких висновків.
Капітан не квапився викликати Землю, де в космопорту зберігалася третя, контрольна Куля Шляху “Вікторії”. Найважливіше було дізнатися, в яку частину Всесвіту потрапила “Вікторія” після того, як гострі зуби торкнулися Кулі. Будь-яка подряпина в момент кидка через космос могла віднести корабель на мільярди кілометрів убік від цілі.
Крізь кущі просунулися шорсткі вуса, ручища накрила пень, що на ньому лежала Куля. Алька заверещала. Хлопці зчудовано уп’ялися очима в руку, що схопила Кулю. У вічі вдарили іскри: пальці були внизані перснями.
— Цікаво! — пролунав гучний голос. — Отакі самі яблука ростуть у моєму саду.
Біля пенька, довкола якого сиділи діти, височіли блискучі чоботи зі шпорами. У чоботи вставлено мундир з великими, незнайомими дітям орденами. Далі був витягнутий ніс, круглі хитрі очі та щось дуже густе, войовниче, волохате, в чому важко було зразу розпізнати заплутані серед гілля вуса.
Алька завмерла. Карен ступив назустріч несподіваному гостеві:
— Віддайте. Це не яблуко.
— Зна-аю, що не яблуко, — глузливо проспівали вуса. — Знаю і не віддам.
— Це не ваша річ! — відрубав Олег.
— Гарненька дрібничка.
— Зовсім не дрібничка. Це… — Алька затулила долонею рота.
Унизані перснями пальці обмацували Кулю Шляху. Вона яскріла дужче, ніж усі коштовності незнайомого.
— Що в неї усередині? — бурмотіли вуса. — Схоже на зірочки.
— Не зірочки, а галактики, — поправив Карен.
— Ти смієш учити мене, почесного академіка всіх у світі наук!
— А скільки у світі галактик? — запитала Алька.
— Та для мене будь-яка галактика — це дурниця, порошинка… — відповів “почесний академік”.
— А скільки у світі дітей? — уперто допитувалася Алька.
— Ось не мороч мені голови! — відмахнувся незнайомий. — Така чудова іграшка… Ця куля буде сувеніром у моїй колекції…
Вуса дивного пасажира помітно розпушилися: тримаючи в одній руці Кулю, він другою рукою виймав їх з кущів.
Обличчя в Карена світилося привітністю, навіть радістю. Друзі розуміли, що Карен вирішив не здаватися.
— Шановний академік, — Карен мало не мурчав, — добре знає, що сувенір кладуть до колекції після того, як одержать його в подарунок.
— Юний учень, певно, не знає основного правила моєї держави, — в тон йому проказав викрадач Кулі. — Те, до чого доторкнулася королівська рука, належить королеві.
— Королеві?
— Саме так.
— Ви і є Мишук передостанній? — спитав Олег.
— Називайте мене так: Його Королівська Величність Мишук Передостанній, — відрекомендувався король, ховаючи Кулю до кишені під орденом.
— У Тихому океані? — уточнив Карен, пригадуючи дивну табличку на одній з кают.
— Цей океан довкола мого королівства.
— Острова Ту тика? — пискнула Алька.
— Так на всіх картах позначено мій острів.
Його величність стояв перед ними, потверджуючи своїм виглядом, що на планеті Земля всупереч історичним законам зберігся один-єдиний король. Сперечатися з королем, звичайно, марна річ.
— Ваша передостанність, — похмуро промовив Олег, не сподіваючись на чудо, — поверніть Кулю, вона нам потрібна.
— Ну й нетяма!.. — здивувався король. — Я так детально пояснив, а він нічого не збагнув.
— Давайте поговоримо по-людськи, — запропонувала Алька. — Замість цієї кульки ми подаруємо вам інші сувеніри.
— Спершу допоможіть мені виплутатися з джунглів! — пробурчав король.
Діти розплутали королівські вуса, вийшли з саду. У залі його передостанність довго відсапувався, пихтів і махав руками, аж поки вуса не набули королівського вигляду.
— За ритуалом ви зобов’язані подякувати мені, — сказав король.
— Отакої! — спалахнула Алька. — За свій вчинок ви повинні вибачитися!..
— Ми не на острові Тутик, — нагадав Олег.
— Там, де ступає король, на два метри навколо його територія, — уточнив король, поглядом шукаючи свої двері. — А каюта, ясна річ, повністю. Ось вона, праворуч.
І король велично попрямував на свою територію.
— А чому два метри? — не відступав Карен. — Невже у вас такі довгі вуса?
