“Дорога Наталко! Уяви, що існує на світі самотня людина, — швидко друкував він, ледь торкаючись клавішів машинки. — Ні, не я — зовсім інша. Звати його Лев…”
А Левкові Електроник написав, як ставиться його ровесниця Наталка до прекрасної пори людства, названої дитинством, як вдивляється вона із свого корабля, що пливе веселою і безтурботною річкою Дитинства в океан Майбутнього…
Він працював натхненно, вибираючи з мішків по два різних листи, поєднував часом журливе із смішним, відвертість із мудруванням, лукавство із смутком. Важливо було не помилитися, знайти схожі натури, зацікавити одне одного спільністю інтересів, а головне — великою метою: щирою дружбою.
Мабуть, психолог міг би написати про Електроникові пошуки схожих характерів цілий науковий трактат, хоча метод, що його він застосовував, давно відомий як метод “психологічної сумісності”. За цим методом добираються екіпажі космічних кораблів, підводних човнів, полярних станцій — словом, скрізь там, де люди повинні у важких умовах розуміти одне одного з півслова й підтримувати.
Електроник формував “екіпажі дружби”. Наприклад, прочитавши тривожного листа Люби Олиної про те, що в їхньому класі є хлопчаки, які радіють і регочуть побачивши дівчинку в сльозах, Елек хотів спочатку відгукнутися відкритим листом до хлопчаків Любиного класу. Але потім подумав, порився у пошті й знайшов лист Слави Білика, який починався знаменитим закликом французького льотчика й письменника Антуана де Сент-Екзюпері: “Повага до людини! Повага до людини!.. Ось випробний камінь!..” А далі Слава писав, які цікаві особистості трапляються серед дівчаток його класу…
Так Електроник знаходив однодумців у різних школах і містах, а іноді, несподівано, і в сусідніх під’їздах.
Згодом Сироїжкін всерйоз переконається, що існує “ефект Р. Електроника”. А поки що знову подзвонила Бублик і радісно випалила в трубку:
— Ой, Сергію, у мене тепер є нерозлучна подружка Оленка. Ось вона поряд, дихає в трубку — чуєш? Передай від нас Елекові велике, превелике спасибі. Ми й не знали, що живемо в одному будинку…
— Передам, — відповів Сергій. — А ти напиши про себе й Оленку Айзекові Азімову.
— Ти маєш на увазі “ефект Р. Даніеля”? — Бублик розсміялася.
— І Електроника, — додав Сергій. Він зайшов до кімнати, сказав Елові:
— Тобі привіт від Р. Електроника… А також Бубликів…
ВИБУХ ЕНЕРГІЇ
У четвер вранці, як завжди, йшла нарада в міністерстві освіти.
Міністр заглянув у зведення, відклав набік папери, весело промовив:
— Це цікаво! Що за вибух енергії? Що скажете, товариші?
— Дозвольте, Георгію Петровичу? — Із-за столу підвівся літній інспектор.
— Будь ласка, Василю Івановичу.
— Успішність в середніх і навіть старших класах несподівано підвищилась на вісімнадцять процентів, — доповів інспектор.
Присутні пожвавилися.
— Конкретні дані свідчать, — вів далі інспектор, передивляючись свої записи, — що процент четвірочників та п’ятірочників зріс не тільки з математики, літератури, фізики, а й з таких предметів, як старанність, креслення й фізкультура…
— І зі співу! — перебив його інспектор молодших класів.
— Так, і з музики, і з малювання, — підтвердив Василь Іванович.
Мимовільні усмішки учасників наради означали, що досвідчений інспектор та його молодий колега потонули у зведеннях і цифрах, повірили піднесено-весняним рапортам шкіл і навіть самого міськвно — міського відділу народної освіти, не уточнили даних, перед тим як доповідати. Де це бачено, щоб діти навесні були старанними, щоб вони співали хором, возилися з фарбами й підтягувалися на турніку, коли кожний зелений кущ вабить на вулицю…
Василь Іванович відразу вловив іронічний настрій. Тим більше, що із свого місця голови міністр кинув репліку: мовляв, старанність — справа індивідуальна, а тому досить складна для узагальнення. Інспектор був напоготові, у всеозброєнні. Він витягнув з кишені пачку зім’ятих аркушів і оголосив деякі особисті свідчення учнів:
“Ми, дівчатка-четвірочниці, дружно вирішили бути відмінницями…”
“…Всім класом уболівати за одного…”
“…Тепер до дошки ми біжимо бігом…”
“…А я вирішила наздогнати Електроника не тільки в навчанні, а й у спорті”.
Прочитавши ці рядки, Василь Іванович оглянув присутніх і опустився на своє місце.
— Дозвольте, в мене теж повно таких записочок! — промовила завідуюча міськвно, копаючись у товстому портфелі.
— Це не записочки, шановна Ольго Сергіївно, а думки вголос, — парирував інспектор.
За столом відбувалося щось дивне: учасники наради діставали з кишень, папок і портфелів аркуші з кострубатими літерами й старанними учнівськими рядками, передавали їх міністрові.
— А що воно за Електроник? — іронічно запитав заступник міністра, який повернувся щойно з відпустки. — Наскільки я пам’ятаю себе в дитинстві, ніхто у школі не ставився серйозно до музики, малювання та й до фізкультури. Лише дехто…
— Уявіть, що зараз усе не так! — перебив його інспектор. — Особливо у спорті.
Міністр швидко передивився аркуші зі шкільних зошитів, і очі його примружилися.
— Як ви це оцінюєте, Василю Івановичу? — запитав він інспектора.
— Як метод Електроника! — висловився з місця інспектор середніх класів, спостерігаючи енергійні кивки інспектора молодших класів. — Діти називають саме його як приклад для наслідування.
Дехто приготувався записувати.
— Це ще один метод? — втрутився в розмову заступник міністра, якому стисло пояснили про Електроника. — На моїй пам’яті були всілякі експерименти… Може, досить, товариші?
Георгій Петрович підвівся з місця голови, обійшов Т-подібний стіл засідання, зупинився за спиною заступника.
— Ви маєте рацію, Серафиме Васильовичу, — промовив він. — Робити експеримент безконтрольним ми не маємо права. Але й проходити мимо того нового, що підказує життя, не можемо…
Знову авторучки потяглися до блокнотів і застигли. Міністр мовчав, відшукуючи очима потрібну людину.
— Гелю Івановичу, якими ще геніальними, а точніше кажучи, людськими властивостями володіє Електроник?
Тільки зараз багато хто впізнав знаменитого Громова — авторитетного фахівця із сучасної педагогічної науки. Був він високий, ставний, спокійний. Та коли міністр відрекомендував його зборам, Громов по-хлопчачому почервонів, фальцетом відповів:
— Відверто кажучи, більш ніяких!.. Поки що ніяких, — виправився професор.
— Що ж тут вивчати… — пробурмотів неголосно заступник міністра, але його почули всі.
— Мушу вас розчарувати, товариші, — продовжував спокійно Громов. — Процент успішності може знизитися, коли діти забудуть про Електроника й перестануть його наслідувати. Та він і створений не як кіногерой, — він розв’язує іншу важливу задачу…
— Яку? — запитали зразу кілька голосів.
— Пробачте, може, це звучить надто загально чи з житейського погляду наївно. — Громов оглянув присутніх. — Але для науки надзвичайно важливо. Робот прагне стати людиною. Справжньою людиною у всіх її проявах. Простіше кажучи, він вчиться у дітей, а діти в нього.
Якусь хвилину в залі панувала тиша: кожен обмірковував таку просту, доступну для будь-кого з них і таку близьку й водночас далеку для робота мету…
— А ми хіба зібралися тут заради оцінок? — спитав присутніх Георгій Петрович. — Сподіваюсь, ніхто
