корпусі не був.
— Гаразд, хай їде, — погодився Володя. — Здається, Льоню, з тебе діло буде, якщо ти так добре граєш в волейбол. А в шахи ти теж вмієш?
— Та він у нас першість по класу взяв! — гордовито відповіла за Льоню Тамара.
“А звідки вона й про це довідалася?” — зчудовано спитав сам себе Льоня. Але він уже звик, що в таких випадках краще всього змовчати: інакше легко можна потрапити в незручне становище.
— Он як? — знову розсміявся Володя. Здавалося, йому й самому було приємно, коли він сміється: надто вже весело це в нього виходило! — Виходить, він майстер на всі руки, твій Льоня… а хто, до речі, майстер на всі руки, Тамаро? Га? Не знаєш? То я тобі скажу: на всі чисто руки майстер — рукавичник, ось що, ха-ха-ха!
— Дуже веселий хлопець цей Володя, — сказав Льоня, коли вони вже відійшли од гімнастичного містечка.
— Та хіба ж він один такий? У нас тут усі такі веселі, такі славні! — жваво відгукнулася Тамара. — Є, правда, кілька ледарів, що тільки й вміють байдики бити… не дуже приємні хлопці, чесно скажу. Серед них є й один твій знайомий… З ним мені взагалі й розмовляти не хочеться.
— Хто ж такий? — зацікавився Льоня.
— Незабаром сам побачиш, — несподівано ухилилася од прямої відповіді Тамара. — Я ж тобі кажу, що мені не хочеться про нього говорити… з того самого разу, як він… А ось і твій корпус! Втім, чекай: я хочу показати тобі ще одну річ. Звідси, з пагорка, такий чудовий вид на море, що я просто не можу не показати тобі його. Тільки треба, щоб ти туди з закритими очима йшов. Тоді ти прямо вразишся! Що, не розумієш? Е, який ти недогадливий хлопець! Це ж буде надзвичайно красиво, коли ти побачиш той вид несподівано. Ну, заплющуй очі! Та не бійся, я поведу тебе сама. І не дивись, доки я не скажу. Давай руку! Так! Пішли! Обережно, і не бійся, кажу тобі!
Льоня раптом відчув, як голос Тамари змінюється.
— …Ідеш, наче неживий! Мерщій, мерщій! Що ти знову задумався? Як тоді, в класі, коли тебе втопив Мишко Розумієнко… Звісно, я тебе не топитиму, але ж так можна і під трамвай потрапити. Чуєш? Диви, він ще й очі заплющив! Та що з тобою, братику? Прокинься!
Льоні здавалося, що Тамара все ще тримає його руку. Але голос був не її, а Віктора Сумського! Льоня розплющив очі.
Так і є, він іде вулицею з Віктором, що тримає його за руку й посміхається:
— Ну і неуважний ти чомусь став, Льоню! Коли б не я, ти напевно б на стіну наскочив. Що то за звичка в тебе нова — ходити по вулицях з заплющеними очима?.. Так от, слухай, що я пропоную. Цю контрольну треба зірвати…
“Про що він говорить? — напружено думав Льоня. — Яку контрольну? Чому зірвати? Ах, та він же казав, що завтра контрольна з геометрії”.
Як швидко промайнули ці виписані ним зараз двадцять хвилин! Так весело було на цей раз опинитися в таборі, такі хороші там хлопці. І, зрештою, не так уже важливо, що Тамара знову вразила його несподіванками, все йшло чудово! І все ж таки звідки вона знає його, очевидно, ще до табору? І ще вона сказала Володі, що Льоня взяв першість в класі з шахів. Звідки вона дізналася про це? Виходить, що Тамара знає і його шкільні справи… Дуже дивно: адже Льоня міг поклястися, що раніше він ніколи в житті її не бачив, аж до цієї дивовижної пригоди з ощадкасою часу…
— Ось я й кажу, що контрольну треба зірвати. Обов’язково! — вів далі Віктор Сумський, не помічаючи, що Льоня слухає його зовсім неуважно. — І навіть придумав уже, як саме. Ти тільки послухай! І щоб жодна душа!.. Розумієш, Куценку, моя мати ще навесні пересипала теплий одяг нюхальним тютюном. Це такий дрібний зелений порошок. Чхають від нього страшенно! Я тоді ж таки стягнув у неї пачку. Сам не знав для чого, але подумав: мабуть, колись стане в пригоді. Так воно й вийшло! Отже, завтра я принесу цю пачку в клас. І ми з тобою вдвох, поки ще нікого не буде, розсиплемо цей тютюн в класі і коридорі. Зрозумів, який геніальний план? Ти уявляєш собі, як всі почнуть чхати? Вони розітруть тютюн ногами, вийде наче курява така, тільки зовсім непомітна. На око непомітна, зате носом цю куряву одразу почуєш. Чхати будуть безперервно! Ну, тоді, звісно, ні про які справи й думати не можна буде. Доведеться розпустити весь клас. Здорово, га?
Тільки зараз Льоня збагнув, що вигадав Віктор. Обурений, він схопив його за руку:
— Вікторе, такого робити не можна! Це ж справжнє хуліганство! Накоїти такого, щоб розпустити весь клас…
— Тю, який боягуз! — презирливо відповів Віктор. — Хіба це важливо? Важлива мета, розумієш? Адже контрольної не буде напевно. Та ти не бійся, ніхто й не помітить, що це ми зробили. Я тобі ручуся!
— Не про це мова, — відмахнувся від нього Льоня. — Взагалі не можна такого робити! Ти тільки подумай сам: змусити розпустити весь клас, шукати, що сталося… потім, мабуть, мити підлогу, та зразу й не вимиєш. Ні, ні, я не буду цього робити і тобі не раджу!
— Це що ж, ти відмовляєшся? Злякався? Зраджуєш? — загрозливо подивився на нього Віктор.
— НІ, я не злякався. І не зраджую. Але робити такого не хочу, от І все! — твердо відповів Льоня.
— А твоя обіцянка?
— Яка обіцянка? — щиро здивувався Льоня.
— Ще й викручуєшся, так? — примружив око Віктор. — Обіцяв, клявся кров’ю, а сам… Ех, а я то думав, що ти справжній хлопець! А ти злякався! Боягуз нещасний! Як базікати, то, бач, він такий хоробрий і сміливий. А як до діла, то й слабо! Ну, ти поміркуй, доки ще є час, — ще загрозливіше запропонував він. — Бо, знаєш, у нас із зрадниками і боягузами розмови короткі. Я цього не люблю. Ач, слухав-слухав, а потім… Ну, я завтра в тебе ще раз спитаю. Вже остаточно. І дивись, Куценку, щоб не було тобі погано!
Віктор Сумський насунув кашкет глибше на голову і пішов геть, презирливо сплюнувши набік.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ,
Льоня остаточно відчував, що хмари навколо нього дедалі згущаються. Рішуче в усьому йому не щастило!
Те, що придумав Віктор Сумський, було справжнім хуліганством. Інакше цього не можна було й назвати! Можливо, що раніше Льоня і не зрозумів би цього отак, одразу. Можливо, його привабив би цей ризикований вчинок. Але тепер у ньогю була інша думка.
Цілком можливо, що вийде саме так, як передбачав Віктор, і його витівка пройде безкарною, бо, зрештою, хіба ж можна довідатися, хто саме розсипав нюхальний тютюн? Льоня не скаже нічого, а тим більше — Віктор. Втім, хіба це все?
А те, що доведеться розпустити клас. Зірвуться всі уроки, будуть допитуватися, що сталося, хто чергував у класі, чи не винна тут прибиральниця або ще хтось. І все це тільки для того, щоб зірвати контрольну роботу з геометрії, зробити так, як нахвалявся Віктор Сумський. НІ, тут щось було не так! Що саме — Льоня ще не знав, але розумів, що в цій справі кінці з кінцями не збігалися. А що можна зробити?
Сказати комусь про Віктора і його витівку — значило б порушити урочисту обіцянку, зрадити. Так не можна! Краще за все було б не йти завтра в школу. Тоді Льоня принаймні міг би вдавати, що він нічого не знає про намір Віктора Сумського. Втім… втім, все одно, Віктор сам зробить це, не задумається…
Це також не вихід. А що ж тоді?
Голова в Льоні просто розколювалася від думок, він не міг нічого вигадати. А вигадати було край потрібно!
