забудеш про страх — мізки можна відімкнути і довіритись інстинктам.
— А нащо?
— А як ти дізнаєшся, де тобі бути на землі?
— Моргане, кидай курити! У тебе самого вже мізки не працюють, — поблажливо порадив Макар.
— Ну… Тепер ти врубаєшся?
— Ні…
— Шкода. Гоцик одразу догнав! Це моє відкриття. Ти йдеш, ідеш, ідеш…
Макар кинув недопалок на кахлеву підлогу, зиркнув на Моргана.
— А де він?
— Хто?
— Гоцик…
— Пішов…
— Куди?
Морган розсміявся з прикрістю.
— Блін! Де ти був, Саня? Ти перестав розуміти явища. Ти чуєш тільки слова.
— Гоцик де?
— Пішов!
— Пішов ти! Можеш без понтів? Куди він подався?
— Однаково! Куди йти — однаково. Але треба йти.
— Задовбав, придурок, — роздратувався механік. — Ходімо! Змішаємо пиво з текілою. Пригощаю.
Морган сунув за механіком, болобонив.
— Головне — йти! Ти врубався? Це не метафора. Треба реально ступати. Переставляти ноги, аж поки страх не помре.
— І що тоді?
— Тоді? Не знаю. Я ще не йшов… — зізнався Морган. — Страшно, Саню…
Після небезпечного дзвінка шефа Марті наснилося сире м’ясо. Та так яскраво й переконливо, що наступного дня вона перерила увесь Інтернет, шукаючи ймовірних роз’яснень. Чого тільки не обіцяли люди знаючі: і зубний біль, і радикуліт, і невралгію, і незвичайні проблеми у звичайних справах, і навіть конфіскацію майна з ускладненням. Остання сентенція особливо вразила бідну Марту.
— Як це — «конфіскація майна з ускладненням»? — сушила мізки. — Не віддаватиму? А мені за це ускладнять життя? А яке життя без майна? Життя без майна — вже ускладнення. І що робити?
А робити щось — аж руки чешуться. Звикла беручка не залишати хвостів — розв’язувати проблеми з оперативністю мухобійки. А як до того м’яса підступити — й гадки не мала.
— Точно про Сашка хтось дізнається, — вирішила врешті. — А через нього — про апартаменти біля цирку. І буде мені усе гамузом — і радикуліт, і невралгія, і конфіскація. З ускладненням… службового становища.
Аж схлипнула — надто уже реалістична перспективка поставала. І що робити? Перша слушна думка — покинути юного коханця — добила. Не хотіла Марта без Сасуньки лишатися. У красних мріях інше бачила: оце знайде собі генерала, а Сасунька при ній залишиться. Для серця. Стільки уже в нього грошей вкладено, у того Сасуньку! А тут оте м’ясо. Це поки Сердюк по Брюсселях роз’їжджав, розкошували. А тепер — зась. У Сердюка око гостре, рука важка, рішення швидкі. Прожене! Та так, що вже не знайде Марта ніколи такої файної роботи.
— І що робити, Господи? — про Бога згадала. — З апартаментів Сашка виселити?
— Ні… — докумекала. — Треба Сашкові від Сердюка піти. Отоді — красно. Отоді… ми з ним разом Сердюкові око не намуляємо, а що там у мене вдома, шефа ніколи не цікавило.
Похнюпилася: і як Сашкові пояснити? Образиться. Покине Марту. Сама ж обіцяла коханцю: депутатом зроблю! А тепер і з помічників вигнати хоче. А як він запротивиться? Покине Марту, а при Сердюкові лишиться. Володимир Гнатович вельми прихильний тепер до Сашка — довіряти йому став, цінує відданість.
Марта була геть засмутилась, та раптом пригадала ту неспокійну ніч, коли Сашко приваландався п’яним, приголомшив її планами про власну справу. Про автомийку якусь усе товк.
— Знову грошики викладай! — зітхнула, наче коханець уже стояв на порозі новенької автомийки, а Марті лишалося небагато — заплатити за неї. — Отак без майна і лишуся… І так уже…
Та перспектива «спалитися» з коханцем перед Сердюком чи просто втратити Сасуньку лякала Марту більше, ніж придбання якоїсь автомийки.
— А я не даватиму гроші просто так, — заспокоїла себе. — У борг… Заробить — віддасть.
Варіант видався стратегічно правильним. Сашко залишається в апартаментах — Марта ж не малолітка дурна по чужих кутах із коханим тулитися. Заразом Марта тактовно і делікатно поверне Сашка до планів із тою автомийкою. Гарно придумала. Залишалося тільки знайти слушний час, закинути вудку і набратись терпіння, бо поки Сашко біля Сердюка…
— …Краще не зустрічатися, — прошепотіла ображено, як мала дитина, що в неї цукерку відібрали. — М’ясо…
Нагода випала аж наприкінці квітня. Двадцять сьомого числа Сердюк і Рома Шиллєр терміново вилетіли в Крим, де хтось із місцевих необережно наклав лапу на чималий шмат землі біля моря, яку Володимир Гнатович уже вважав своєю. Марта побачила в тому промисл Божий, навіть до церкви збігала.
— Господь помагає, Сашенько, — хоробро поцілувала коханця прямо на робочому місці. — Як же все гарно. Завтра такий особливий день… І Володимира Гнатовича з Ромою не буде. І поговорити зможемо, і відсвяткувати вдвох…
— І чим таким особливим є завтрашній день? — запитав механік.
— Завтра день народження Саддама Хусейна, — скромно відповіло сонце. — І мій…
Вона вже кілька днів поспіль усе товкмачила «поговоримо, поговоримо», та варто було Макарові наполягти — «давай зараз і поговоримо», як Марта посилалася на справи: «потім, потім…» Настирливий рефрен дратував механіка. Лоскотав нерви: що задумала?
— Давай зараз і поговоримо, — запропонував коханці. — Шефа нема, ніхто не заважає…
— Завтра, коханий! — викрутилася Марта. — Зараз маю документи на Поділ, у партійний офіс, відвезти.
Двадцять сьомого квітня об одинадцятій ранку Саня Макаров лишився в офісі Сердюка сам. Покрутився для годиться з півгодини: і чого тут скніти? Краще гайне подарунок Марті шукати. Добре, хоч попередила про день народження. Цікаво, скільки їй років? Як на погляд механіка — так просто старезна. А що таким дарують? За майже рік стосунків із Мартою жодного разу не робив коханці подарунків. Як не зважати на квіти.
— Помилка… — прошепотів. — Треба її вразити.
Зациклило на заяложеному — парфуми, діаманти, ті ж квіти… На діаманти грошей не було, улюблених Мартиних запахів Макар не знав, а квіти дарував уже… Біда. Перед очі чогось — Люба… Гнучке юне тіло на старенькому килимку в халупці на Костянтинівській… Фатальна близькість… Якби Люба раптом з’явилася… в Макаровому житті зараз… Він би… білим хутром підлогу встелив. Пелюстки трояндові розсипав… Уламки серця на чистому… Схаменувся. Якого біса?! Чому Люба ніяк не забувається? Чому заважає? Насупився: а Марті би сподобалися пелюстки й біле хутро… Засипати вітальню рожевим, внести коханку на руках — на руках? Ну-ну… — опустити на біле хутряне…
Підхопився — підходить!
— І щось зворушливе в руки… Символічне. Іграшку якусь. Зайця. Типу — «ти моє зайченятко!»
Скривився: Марта аж ніяк не тягнула на пухнасту тваринку.
На дванадцяту дня пошуки занесли Макара на Червоноармійську. До торговельного центру «Олімпійський». Під’їжджав, фантазіями бавився: зараз вийде, лясне дверцятами «кіа», привертаючи увагу яскравих юнок, пройде повз них зухвало й байдуже… Хай чіпляються жагучими поглядами. Хоч і не в шоколаді, та й не у злиднях. У перспективах весь… Жінки це відчувають. Жінкам такі подобаються.
Загальмував, виматюкався.
— Блін! І де паркуватися?!
Утиснув «Кіа Сіїд» поміж «лексусом» та іржавим «жигулятором», не вийшов — вислизнув. Тож ляснути дверцятами не вийшло. Та й безтурботних панянок не спостерігалося — усі кудись бігли, неслися, поспішали… З відчиненого вікна чиєгось авта — радіо. «У Києві дванадцята година…» Макар скривився із прикрістю, посунув до квіткової крамнички біля «Олімпійського». По пелюстки.
Поріг тут був зависокий. Про те навіть табличка малася — «Обережно! Високий поріг». Макар мимоволі втупився в підлогу, увійшов до крамнички, інстинктивно стиснув ніздрі — надто багато запахів… І раптом закляк — біля прилавка спиною до нього стояла дівчина. Макар не бачив її обличчя, але короткий плащик відкривав ідеальні ніжки, такі стрункі й витончені, що механікові раптом до вереску сильно захотілося торкнутися їх. Знітився.
— Ні! Тільки не троянди! Крокуси… Білі крокуси, — почув голос тоненької, гнучкої, як лозинка, панянки з довгим прямим чорним волоссям і неймовірними ідеальними ногами.
Опустив очі долу і тільки тепер помітив на правій нозі дівчини шрам — довгий, сантиметрів десять завдовжки, рівний і тонкий, наче проведений під лінійку «кохінором Т1». Починався на рівні колінки, закінчувався на середині литки. «Так навіть краще», — подумав чогось.
— Які квіти бажаєте? — почув голос продавчині.
Отямився. Дівчина з білими крокусами уже йшла геть.
— Квіти? — наче з конопель. — А-а… Квіти. У вас немає таких…
Геть із тої крамнички. Перечепився — поріг! Про те навіть табличка малася. Вискочив. Озирнувся — чорноволосої дівчини ніби й не було ніколи. Стовбичив посеред рухливого натовпу, дивувався: що то шарпає зсередини? В душі ридали запитання, змивали звичні відповіді, а нових давати не хотіли, ніби й не було вже часу на нові відповіді. Ніби запізно.
О десятій вечора перелякана Марта своїм ключем відмикала двері власних дворівневих апартаментів біля цирку. Не робила цього вже майже рік і поклялася не робити ніколи, поки там мешкатиме коханий Сасунька. Ото тільки раз порушила власне правило — заради Баклана. Клятий полковник! Став би генералом, Марта би, може, й відбила його у законної дружини. Дуже вже ласий до Мартиних принад.
Оце й сьогодні… Марта перехрестилася, що шеф поїхав, налаштувалася до свята підготуватися, а тут — стиць! — Баклан. Пам’ятав про Мартин день народження, феєрію влаштував до ночі, бо назавтра мав у відпряження пхатися. І як йому відмовити, коли Володимир Гнатович свого часу Марті пояснив суворо: Баклан потрібен, тож для Баклана у нас відмов бути не може! Години зо дві по ліжку гоцали. Аж простирадла зопріли. По тому Баклан подарував Марті справжній діамантик — «Лялечко, це тільки початок!» — і повів до ресторану. Два рази Марта випурхувала до туалетної кімнати, нервово набирала
