початки, зараз почнуть відкривати гаманці…
Макс не відповідає. Макс дивиться на столики, за якими накачуються горілкою статусні врятовані тіла, і тільки тепер помічає - у ковдрах геть усі. І він сам. І Скачко. І Ганна Іванівна. І оркестр під дахом. Просто збіговисько ковдролюбців.
- А Дора… Чому Дора не вдягнена?
- Не знаю, - знизує плечима Скачко. - Певно, ковдри не вистачило…
Дора читає по вустах, заглядає Максові у вічі: не турбуйся… І ледь не зомліває: Макс дивиться на неї з такою жагучою холодною ненавистю, ніби тільки-но Дора вщент зруйнувала демонстраційний макет світу, що він його ретельно і вдумливо побудував спеціально для цієї події.
Дора зареклася Ромка кликати - то огидно і несправедливо. Ромко примчить, бо любить. Дорі то солодко приймати. Віддавати нічого… Та на ранок після похмурого чудернацького балу, вперше за два місяці столичного найманства, згадала про мобільний - СМС-ку відправити. Хай би Ромко грошей на квиток до Теребовлі вислав. Дора б розповіла Ромці, як отутечки Різдво ганьблять.
Шоколад, молоко з медом… Дора лежить на шовковому простирадлі - самий холод від нього. Пашить. Гріє постіль гарячим тілом. До мобільного відстань - цілий світ.
- Тридцять дев’ять? - ворушаться Максові вуста.
- Сорок, - відповідає Ганна Іванівна. - Треба “швидку”, Максиме Володимировичу.
“Ні…” - хитає голівкою Дора. Нетреба… Відвару б із шипшини… Мама знала… Перед очима каміння: дорогоцінне на панянках, бите під ногами. Перемішується у кам’яну кашу, поверх - ковдри, ковдри… Як добре, що можна мовчати. Як гарно, що можна заплющити очі, щоб не чути… Гарячі повіки змикаються. Бал! Раптом стає нестерпно гаряче, гості скидають непотрібні ковдри на підлогу, музика дедалі гучніше - їм весело, їм так невтримно радісно відчувати рух врятованих тіл, та крізь навалу жестів, посмішок, запахів, у яких горілчаний дух змішується з ароматом телячого бульйону, горя і людських випорожнень, Дору пече холодний Максів погляд.
- Ненавиджу! - читає Дора.
- За що? - кричать її очі.
- Ми поговоримо про це!
- Навіщо? Слова не змінюють вчинків, та ти ще встигнеш… вкинути у прозору скриньку…
- Ти взялася вчити? Мене?!
- А-а-а… Хто я така, щоби вчити… Мені б у путь… Грошей катма. Коли зароблю…
Дора опускає очі - досить розмов! Холодно. Усім спекотно, а Дорі так холодно. Стискає посинілі пальці - коли ж усе це скінчиться?! - і раптом відчуває на плечах теплу, нагріту людським тілом, вовну звичайної фабричної ковдри. Озирається… Біля столу хлопець - патлатий, як Ромко, светр розтягнутий, на грудях бейдж “Преса”. Ой, бреше! Яка там “Преса”?! Йому ж і двадцяти немає. Одних із Дорою рочків.
- Змерзла?
Дора киває - так. Усміхається. Хлопець сідає біля Дори навпочіпки, кладе долоні на холодні Дорині коліна…
- Зігрію…
Отак? Щоки палають - хіба так можна?
Біля Дори виникає Ганна Іванівна.
- Ходімо, пані Доро. Максим Володимирович наказав відвезти вас додому.
“Так ти Сердюкова лялька?” - читає Дора у хлопцевих очах.
“А хтозна…” - думає.
…Тіло ломить. У кістках завівся смуток - крутить, крутить… Дорі б не бачити нікого. Хай перед очі - тільки примарні шляхи. Щоби схаменутися, протверезіти від холоду чумного балу і врешті зрозуміти, куди йти. Тато? Ні. У тата Галя тепер. Тут лишатися? Пані заробити однаково не дасть…
На долоню лягає Максова рука.
- Доро…
Добре… Раз він наполягає. Дора розплющує очі, показує жестами - говорити, говорити…
Макс киває, подає блокнот і ручку. “Відпусти мене!” - пише Дора, та чомусь бачить не примарні шляхи, ні. Патлатого хлопця з бейджем “Преса”. “А! То тільки тому, що він мені на Ром- ка скинувся!” - бреше собі.
Максове лице червоніє так швидко, що він і сам ще того не усвідомлює.
- Хіба тебе тут хто тримає?! От що! Одужуй. Потім усе вирішимо. Добре?
- Добре, - одними повіками.
- Не засинай. Зараз лікарі під’їдуть. Скоро на ноги піднімуть…
…Скоро. За два дні температура повертається в норму, і, хоч кістки ще ломить, а в нирках коле немилосердно, Дора уже вештається Максовими апартаментами і все думає, що таки треба вимітатися геть. Дарма тато у служниці її записав. Дора вчилася вправно, малює - і не тільки галасливих пташенят, як захоче. І готувати навчена, і, певно, з дітьми змогла 6… Із такими, як сама. Та головне - беручка! Раз покажи - вдруге зайве. Усього навчилася б, якби чиясь добра воля вчити.
- І куди, горе ти моє?! - бачила засмученого тата. - Сама чого хочеш?
- А я б… Я б водила людей на замкову гору, - мріяла. - Тих, кому слова зайві. Чи іграшки б розмальовувала посмішками. Чи з парашутом стрибала і стала б чемпіонкою. Заробила б безліч грошей… Подалася б маму шукати… Та, може, не одна. Із товаришами… - бачить патлатого хлопця. Виправдовується. - Людям-бо світ цікавий. І мені вельми. От Макс говорить: у кімнаті життя не вирує. То так. Та нащо за собою на повідку водить, наче він - життя? Аби не гроші…
За вікном зима розгойдує голі дерева: ой, дурна… Слабке сонце не втримується, падає: хоч весни дочекайся… Сніг присипає надії: побалакали й годі…
Дора зітхає, сідає на край ліжка, кладе долоні на коліна, та коліна й без того пам’ятають дотик інших рук.
- Пані Доро! Максим Володимирович чекає на вас у своєму кабінеті, - Ганна Іванівна стає навпроти Дори, щоб уже не повторювати двічі. Жестом указує на двері. - Прошу.
Дора не усміхається. Суне до хазяйського кабінету, одного просить: аби не у розпачі був, бо знову тільки про себе говоритиме.
- …Якти?
- У мене є мама, - пише Дора.
- Ну, зрозуміло….
- Мені треба до неї!
- Соромно, Доро! Ти ж доросла! Живи своїм життям!
- Треба!
- Гаразд! Коли?
- Зараз же!
- Ні! - похапцем вигукує Макс. Супиться роздратовано - ні, ні!
- Я тут не можу! - пише Дора. - Мене тут нема.
- А… Самореалізація, кар’єра, усе таке… І ти туди ж? На ковзанах мріяла навчитися чи із глини ліпити?
- Треба працювати. Заробляти…
- От тільки одне тобі… Грошей мало? Гаразд. Дві тисячі доларів! На місяць!
Макс не помічає того, як із прикрістю відвертається від Дори і вона не чує карколомної пропозиції. Йде до вікна - ну і мряка! Як на душі після того балу. Чому всі люди зі звичайного життя втікають від Дюка? Люба, Гоцик, тепер Дора?.. Чому він упевнений у собі на всі сто тільки посеред багатих, впливових, тих, від кого на всі сто залежить життя цих… звичайних… І чому ніяк не знайде спільну мову із тими звичай ними… У чому каверза?..
- То що?! - обертається до Дори і тільки тепер усвідомлює: вона не чула!
- Добре! - Дора раптом так енергійно киває, що Макс мимоволі губиться.
- Що “добре”?! Ти про гроші чула?
- Ні…
- Тоді не розумію… Ти лишаєшся?
- Так…
- Чому? А як же мамця?
Дора усміхається сумно, опускає голову, кладе- руки на коліна. Знизує плечима. Макс торкається Дориної руки, змушує підвести очі.
- Я сказав… платитиму тобі вдвічі більше.
- Ні, ні…
- Та що з тобою, Доро?! - Макс раптом знічується, подається до дівчини. - Може,, ти… Ти… Не наважуєшся зізнатися мені… У чомусь дуже інтимному… Ти… скажи. Я… хочу того… Давно… - веде гарячою долонею по Дориній шиї.
Дора зіщулюється - нема куди бігти! Та двері хазяйського кабінету раптом відчиняються рвучко. На порозі секретарка Ганна Іванівна.
- Максиме Володимировичу, перепрошую… За десять хвилин початок зборів у фонді. Просили нагадати…
3 Uhtj Є Махе
Супчик із сумнівів
Пані Женя б зловчилася і плюнула собі у пику, якби навіть із найгіршої пригоди не націдила зиску. Кістки крутило й за два дні після скандального балу у промерзлому покинутому цеху, душа у прикрощах - ой, розгубилася дитина, засліпла, несе її, бідолашну, людям на посміховисько, - та мізки працювали.
- Женити його, чи що?
Повеселішала - логічно: сім’я, діти… Схаменеться. Чоловіка смикнула - саме до Брюсселя валізку надіями пакував.
- Вово, ти Новаковського добре знаєш?
- Достатньо, аби не шукати з ним приводів для сварки.
- Чудово. Давай Макса з його донькою познайомимо.
- Навіщо? - буркнув Сердюк і так оцим розлютив трепетну матір, що ледь не заїхала нардепові у вухо.
- А ти, мать гвою, згадай, навіщо свого часу тато мене із тобою знайомив! - процідила. - Чи геть спокійний до того Брюсселя пнешся? Макс казиться, місця собі не знаходить, а ти…
- Казиться він… - роздратувався Володимир Гнатович скоріше через нагадування про знайомство із майбутньою дружиною під пильним оком старого Перепечая, ніж прикрощі від синової витівки з тим балом. - Влаштував казна-що, соромно людям в очі дивитися…
- Один раз не рахується. Спишуть на закордонну зарозумілість. Аби далі не начудив…
- Працює хай!
- Жениться хай! На Новаковського доньці. Я її на тому балу роздивилася - може бути. Як її звати?
- А я звідки знаю?! Я ще наречених йому не підшукував. Сам хай…
- Сам уже знайшов на свою голову! Досі мордується! Давай… Валізку відклади і з Новаковським зв’яжися, - наказала пані Женя. - Чи мені татові зателефонувати?..
Перша миттєва підсвідома реакція наказала нардепові уп’ястися зубами в шию дружини і відірватися тільки тоді, коли у її судинах не лишиться й краплі крові. Та згадка про тестя паралізувала жадання, почепила перед очима табличку: “Небезпека!”
Видихнув шумно.
- Може, спочатку обговоримо чи ти уже сама усе вирішила?
Пані Женя підозріло скосила на чоловіка очі: щось новеньке…
- Хіба у тебе за Максима душа болить?
Володимир Гнатович відсунув валізку.
- Як уже вибрала собі невістку, то давай так усе зробимо, щоб Максові й на думку не спало, що ми з тобою до того причетні.
- Ну… - підштовхнула пані Женя чоловікові думки.
- Приїду навесні, спільні інтереси із Новаковським відшукаю…
- Навесні?..
- А зараз хіба його можна
