землі. Стара осика смикнулася, і Дора так ясно побачила - смерть! Ще мить - і смерть ухопить Макса. Не кістлявими дужими руками - чорними гілками. Привалить до землі грубим стовбуром, роздушить…
- Ма-а-аксе! Ма-а-аксе! - закричала раптом так відчайдушно і моторошно - світ завмер.
Макс озирнувся здивовано. Під деревом на схилі завмер приголомшений Данко. “Дора?.. Розмовляє?..” - вразилися обидва.
- Ма-а-аксе! Дерево! Дерево впаде! Тікай! - закричала з усіх сердечних сил. У голові щось лопнуло. Притулилася до відбій- ника і впала на землю.
Данко задихнувся: Дора?! Побіг до Макса, ніби той - каліка безногий, ніби й кроку не ступить. Мокра земля чавкала, послизнувся, покотився схилом долу, чіплявся за гілки, підхопився: Дора! Макс мов здурів. Стояв під тією осикою пнем. Очей з Дори не зводив. Чи з Дніпра - ворожив своє під негодою.
Данко зиркнув на дерево - осика гойдалася, як дурна дівка на гойдалці. Рвонув до Макса, відштовхнув подалі від дерева.
- Справді… - задихався, хрипів. - Небезпечно! Ви… їдьте…
Стояв на вітрі - геть нічого не страшно. Дивився, як Макс зіщулився приголомшено, ніби щойно повернувся в реальність з інших вимірів. Відмахнувся від Данка: ти ще… Пішов до автівки. Осика рипнула судомно - стовбур хрясь! - і привалила Данка.
Максу здалося - не деревина зламалася, хребет Максів вщент. Озирнувся метушливо - посеред шляху валялася осика. Під нею нерухомий патлатий. Відсахнувся. Зиркнув на протилежний бік, на набережну. Голос Дорин у вухах дзвенить: “Тікай…” Смикнувся, побіг до автівки. Ускочив у салон - мокрий, злий, важке серце долу тягне… Завів двигун, щелепи ходором: куди вони стрибнули тільки-но, ті навіжені?! Патлатий хлоп і брехлива Дора! Розмовляє! А божилася - не можу! Кинув дикуватий погляд на Дніпро: ти, Любо, ворожиш? Ніяк не заспокоїшся?! Затремтів: не зламається, як та осика, встоїть!
Врубав фари, на швидкість… Геть!
Автівка вилетіла на Поштову. Попрямувала в центр. Європейська, Майдан…
- Куди?.. - істерика проривалася глухим шепотом. До біса невтримно хотілося вимити руки. До білого. Його колір… Білий стіл… Біла тачка. Чисті наміри й ниці люди, що їм одне в голові - мазати і мазати Дюка багном. А не вийде!
- Стіл новий треба. Білий…
Згадав червоні плями на білій стільниці, повернув на Пуш- кінську, бо посеред бруду і скотства раптом побачив чисте й не- заплямоване. І куди ж йому, як не до чистого?!
- Я… ніколи не брешу! Ніколи! Я можу не відповісти! Промовчати! Або відкласти розмову, якщо відсутність певного обсягу інформації не дозволяє сформулювати відповідь. - Розбурханий, мокрий, невтримний стояв навпроти Юлі Скачко у відкритих дверях її квартири, захлинався, не зупинити. - Я можу помилятися, але не брехати! І тепер… Тільки правда! Ти… можеш ображатися, гніватися, затаїти злість чи все життя дихати шаленою люттю, та я ніколи не погоджуся з тим, що тільки я винуватий у тому… Що сталося поміж нами. Ти… Ти винувата! Але я… прийшов не для того, аби дорікати, бо ти… Ти - єдина… чиста. Єдина, що не збрехала… Не продалася, не пожалілася… І для мене це вагоміше за будь-які сумнівні зізнання… у коханні. Пропоную тобі руку і серце, Скачко! Вибач… Звик… - обірвав себе, видихнув. - Руку і серце, Юлю…
Скачко зачудовано всміхнулася - казка! - знизала плечима…
- Проходь…
- Ні! Ти… просто не знаєш. Сьогодні особливий день. Тяжкий! Дідусь помер. Він дуже багато значив для мене. Тому я й хотів… Саме сьогодні сказати тобі… Завтра… похорон. Треба їхати. Ходімо! Вдома… Вдома руки помиємо… - схопив Скачко за руку. - Зараз не одружимося - траур. Але ми почекаємо разом… Разом. До кінця листопада проконтролюю одну справу… Сьогодні яке?
- Шосте листопада…
- Шосте… Вже скоро! А потім - куди забажаєш. На острови. В Штати… Тільки вдвох.
- Зачекай!
- Ти… ніколи не пошкодуєш!
-А ти?
- Я?! - завмер, глянув дівчині в очі. - Ніколи, - вимовив твердо.
Ганна Іванівна поклялася собі - ніколи не розмовлятиме зі Світланою Дібровою. Нащо час гаяти? І так зрозуміло: не потрібна редакторці Дора біля Данка. Відрубала дзвінки із завзятістю самурая: ох, і настирна ти, Свєто! Та проти ночі шостого листопада сама набрала Діброву.
- Свєто, це Ганна… - мовила тоскно. - Часом не знаєш, де наші?..
День розпочався без тривожних ознак. Зранку Ганна Іванівна мотнулася до офісу на Михайлівській, де на неї чекала тека з документами для Макса. Поверталася до Майдану, на розі з Костьольною зупинилася. “Йди! Йди, не бійся! - підстьобувала себе. - Макс казав, справжня відьма, та Єва- Марія… Усе бачить. Може, й про донечку мою бідолашну щось скаже…” А страх коліна гне: краще не знати, ніж геть надію втратити.
Волю в кулак - повернула на Костьольну. Тицьнула сотню жіночці в чорному: домовтеся, аби без черги, бо з роботи відпросилася. Мало? Ще дам! Ступила в задушливу кімнату - сльози градом. Котяться, хоч умри.
- Жива… - почула голос масивної жінки у пір’ї.
- Хто?! - прошепотіла безпорадно. Опустилася на стілець навпроти крісла, в якому важко дихала Єва-Марія.
- Доня твоя.
- Правда?! - обличчя долонями затулила - тільки плечі тремтять. Хай Бог милує! Скільки ж іще чекати?!
- Повернеться…
- Правда?!
Єва-Марія усміхнулася сумно, від крісла відірвалася, до Ганни Іванівни руку простягнула, провела по волоссю.
- Витримаєш… Що тобі серце? Волю плекай… Згодиться…
- Правда?.. А коли… Коли повернеться?
- Не брехатиму… Не бачу. Йди… Вулицею пройдися. Заспокойся…
Ганна Іванівна підвелася непевно: дякувати б, а ворожка жене поглядом.
- Спитати хотіла ще… Дівчина у мене живе. Глухоніма. Мати у неї поїхала до Португалії і зникла. Все рветься шукати… А я подумала… Там… не видно… Чи жива?
Єва-Марія головою хитнула: “Ні…”
Ганні Іванівні перехопило подих, сполотніла.
- Правда?..
- Дівчині не кажи, - мовила ворожка. - Однаково не повірить.
Хай Бог милує! Ішла - на плечах наче всівся хто. Та не чужий. Свій тягар. Сама Богові поклялася - за доньку мені Дора, не залишу. Як знала, що не побачити дитині матері.
Максових апартаментів дісталася, рукам діло, а думки навпіл рвуть: хоч за доньку молися, аби схаменулася, про малого Славка згадала і повернулася врешті, хоч по Дорі ридай - бідолашна ти пташечко…
До мобільного.
- Міло! Як там Дора моя?
- Все! Вночі помер пацієнт, хай йому земля пухом, - сказала Міла. - Я Дорі у своєму кабінеті постелила. Відіспиться і відпущу. Надвечір буде.
9 Биті Є Макс
Ганна Іванівна подякувала давній колежанці за турботу, вимкнула зв’язок - а на душі кішки. Коли вдень зателефонував іМакс, холодно наказав дочекатися, присіла біля столу на кухні…
- Ясно… - прошепотіла. Ще більше на ті плечі навалилося.
Додому дісталася, перш за все гроші перерахувала. Негусто.
Добре, що відкладала кожну копійку. І як далі? Завтра ж бігом нову роботу шукати. Яке завтра? До комп’ютера - сайти з вакансіями гортати. Занурилася, про час забула. До вікна - ніч. Дощ сипле, вітер дерева гне. А де Дора?
Знову Мілі - стук!
- Давно пішла, - здивувалася старша медсестра. Згадала. - Питала, як до пішохідного мосту дістатися…
- Навіщо?
- Хтозна…
До десятої вечора Ганна Іванівна тільки те й робила, що набирала і набирала Дорин номер. Ані гу-гу. О десятій плюнула на обіцянки і зателефонувала Світлані Діброві.
- Данко у лікарні… Я біля нього… - голос Свєти тремтів. - Де Дора - не знаю…
- Данка запитай, - Ганни Іванівни серце - бух долу. - Прошу…
- Не можу його турбувати. Дуже слабкий… Та й не знає. Сам її шукав, з ніг збився.
- Що з ним?
- Біля пішохідного мосту дерево впало. Просто на нього.
- Господи! Тобі… допомога потрібна? Під’їхати?
- Ні… Не треба… - замовкла. - А Дора де була? Чому Данко її майже два тижні відшукати не міг? Ти чому… на дзвінки не відповідала?!
- Вибач, Свєто.
- Дістали ви вже… Все через Дору твою! Краще б ніколи… - відрубала зв’язок.
Ганна Іванівна схлипнула. Втерла сльозу - не час! По лікарнях не побігла. Набрала номер загальноміської довідки “швидкої допомоги”.
- Дівчата… Колега телефонує. Допоможіть, - голос тремтів. - Подивіться… Дівчина глухоніма. Дев’ятнадцять років. Дора Саламан. При ній паспорт мав бути… Вашим сьогодні така не трапилася?..
- Сімнадцята міська лікарня, - телеграфно відповіла чергова довідкової.
- Що з нею?
- Точно не поінформували. До політравми відвезли.
Ох, знала Ганна Іванівна ту політравму: всі коридори ліжками заставлені. Тремтіла у таксі - швидше! Лабораторний провулок! Мілу знову - смик!
- Ще не знаю, що сталося. їду… Та не хочу її там залишати.
- Машину надішлю. Як стан дозволить, перевеземо до нас, - заспокоїла колежанка.
- Міло… Мені… платити нема чим. Звільнили. Сьогодні…
- Ганно, ти здуріла? - відповіла Міла. - Вези!
За два тижні після пригоди біля пішохідного мосту Данка відпустили з лікарні. Лівий бік від ключиці до ребер у гіпсі, а по цимбалах. До Дори… Мати слідом учепилася, не відірвати. Тліла біля сина увесь цей час - тільки й розуміла: добре, що хребет неушкоджений і голові лише невеликий струс мозку від тієї осики дістався. А зламані ключиця, плече, ребра зростуться. Не старий-немічний - одужає. Добре, що буря того вечора Данка тільки на ліжко вклала, бо двох - таки в землю. Свєта Сергіївна за статистикою завжди стежила.
Як зміг вустами ворушити, спершу: де Дора?!
- Дізнаюся, - скіпка в серце.
Ганну розшукала - а та теж біля лікарняного ліжка.
- Дора у лікарні… - повідомила Діброві. А більшого говорити не схотіла.
- Одужаєш, провідаємо Дору… - обіцяла синові Свєта, і коли врешті Данко ходив - не хитався, не змогла відпустити самого. Хоч у коридорі зачекає. Ніби випусти з поля зору й на мить - зникне.
9*
У гостьовій кімнаті приватної клініки чекал и з
