Лоро, пиши на здоров'я свої геніальні романи, свої блискучі вірші… Народ їх чекає, Лоро!
А на ранок вже везла очманілу з похмілля Лору в Кончу на дачу, якнайдалі від людей. Аби серед засніженого лісу, в тиші пречистій, животворній перебула такі болісні для неї дні твого тріумфу. Що ж, десь у глибині душі ти Лору розуміла. Але ж врешті-решт вона могла відмовитися від чогось: або раніше — писати роман, або тепер — так переживати… Чи, може, гадала, що доки завершить роботу, щось зміниться в її чи твоїй долі?.. У, зміюка, вона таки сподівалася схитрити — написати книжку за твої гроші, а видати — як свою! Забула подружка, що ніщо не змінюється так різко у наші дні на нашій території! Але все одно треба бути з нею лагідною і обережною. Все може викинути… Насторожувало і смиренство Лорине, апатія і байдужість до всіх твоїх заходів. А може, вона справді злякалася? Тим краще. Страх — добрий помічник. Замикає пельку надовго.
Однак, приїхавши на дачу, перейшла на ліричний лад — перебільшено охала-ахала:
— Ах, яка краса! Яка тиша! А комфорт, не те що якийсь Ірпінь (мала на увазі тамтешній будинок творчості).
Лора понуро слухала, мовчала і тільки в кімнаті, роздивившись, зневажливо буркнула:
— Досить блазнювати! Твоя взяла. Маєш слушність — в усьому я сама винна. У всій цій… торговиці. Так що, подружко, все о'кей!
Отак би й давно! І ви розпрощалися знову добрими подругами. Лора залишилася в Кончі писати свої геніальні твори, а ти поїхала насолоджуватись першим своїм медозбором з безсмертних квітучих лугів слави.
Смішно й сентиментально, але я з романом не розлучалася навіть у постелі… При світлі нічника милувалась, як прекрасним дитям, як юним коханцем, мов коштовною оздобою… Любовно гладила небесну обкладинку, впивалася золотими тисненими буквами… «Олександра Рибенко-Ясінська. Криваві заграви». А який папір! Приємно в руки взяти! Чудові ілюстрації… Видали, як мертвого класика, свят-свят! Вже постаралися, хлопчики… Що ж, і ти не забудеш вірних і відданих…
Що вже Станіслав і той отетерів, як побачив. Навіть він такого не сподівався! Привітав, але по очах бачила: не вірить… Щось обірвалося в тобі, неначе сама душа. Хотілося зіграти вар’ята, але наївно лукавити із самим лукавим… Вдала, що не розумієш, що він усе розуміє, і поспішила зачинитись у кабінеті, доки не встиг зіпсувати настрій. І насолоджуватись, насолоджуватись…
Все мине: молодість, краса, влада, життя мине, а книга, твоя книга, книга під твоїм іменем — зостанеться у віках. А з нею — і ти, осяяна кривавими загравами слави, безсмертна!
Схоже, ти вперше відчула справжній смак слави. Перший візит у новій якості, звичайно, нанесла на рідну кафедру. Аякже, хай потішаться дорогі колеги. Декому корисно пережити і шок. Надто професурі, яка не годна була простити тобі п’єсу, де побачила себе, не зважаючи на те, що їй жодним чином жодна премія не загрожувала ні в минулому, ані в майбутньому. Та й молодим і завзятим «Сократам», які тебе не мали за науковця і лектора, а так… за «причепи кобилі хвіст» чи просто «кобилку», варто носа втерти при самій сраці! Так-от, юні колеги, не в тому сила, що кобила сива, а в тому, що віз із такими, як ви, горшками, побила! Ха-ха! Коротше, вивчайте усну народну творчість та рідну історію. Може, і з вас колись люди будуть.
Кафедра — випала в осад. І спитай: чого? Ну, нехай — дисертація цим стовпам неотесаним очиці коле: не так… не те… Але ж — книжка! Ро-ман! Прекрасний історичний роман про революційні події у Києві 1917– 1918 років. Отож, що не кажіть, дорогі колеги, а є речі, для вас незбагненні!
До Спілки поки що не потикалася: тримала фасон. О, Олександро! Ти ж не якесь там дівчисько, не літературна курочка-несучка, щоб пірхатися та верещати: «Вра! Знеслася!».
Для тебе вихід книжки — постфактум. Найвищу радість пережила раніше, коли — писала-ридала над долею своїх героїв, свого народу!
І знову — розгортаєш книжку і перечитуєш, перечитуєш… Майже фізично відчуваєш: о! нелюдські! о! неповторні муки творчості! Ти вимоглива, жорстоко вимоглива до себе: лютишся, шматуєш у розпуці папір, коли щось не вдається (образ, пейзаж, діалог), зате на вершині щастя, коли легко пишеться!
…Коли писалося, Лора була сама доброта: світла, лагідна, радісно збуджена. Читала вголос, на її думку, вдалі шматки, і ви обидві тішились. Але, коли «не йшло» — о, тоді на очі не потрапляй! І що за ненормальна? Ніби йшлося про її чесне ім'я в літературі! Одначе і на Лорині депресії знаходився лік. Спочатку їхали в якийсь тихий, пристойний ресторанчик, а відтак чудово обходились і пляшечкою доброго сухого винця, сидячи вечорами на терасі дач. Звісно, ти лиш пригублювала, нарікаючи на «печінку-селезінку». Піднімала тонус Лора: роман стояв у плані видавництва — треба було негайно завершувати, передруковувати і здавати у виробництво…
Усе-таки, яка ж ти мудра жінка, о, Олександро! І стиль витримала, й іншим дала змогу «проявитися». Он як телефон обривають! Змагаються в лестощах, витьохкують дифірамби: «Епохальний твір… Епічне полотно… сміливе трактування історичних фактів… Несподіваний ракурс… роман генетичної пам'яті!.. Нарешті маємо справжній національний історичний роман! Світового рівня! Слава!».
— Ахахах! А ще ж якихось п'ять рочків тому, словоблуди, ви не вельми переймалися світовим рівнем української прози! Пригадуєте, як гуртом накинулися на Лору, яка насмілилася (!) натякнути на її хуторянський рівень… Обидилися! Та так ревно, що звинуватили бідну дівку у всіх мислимих і немислимих гріхах, ще й зверху націоналізм причепили, як бляшанку до хвоста дворовій кішці… Отакої! І якби не моє благородство, не моє істинне бажання прислужитися вірою і правдою рідному народові, бачили б ви епохальний роман! Та якби він і з’явився, то автором його захоплювались би тільки бурі ведмеді на лісоповалах! Для вас же, вовчики-братчики, найбільшим злочином проти радянської влади був — талант, а ворогом народу — талановитий колега. Ой, надивилася я на ваш праведний гнів! Не встиг Іван Миколайчук роль зіграти, Параджанов — кіно зняти, Григір Тютюнник — новелу написати, чи та сама ж Лора — вірш, як ви вже бігли жалітися у партком, ЦК, КДБ! «Пробі! Ворог народу!» І першими прибігали, як правило, найпрудкіший Янус Многоликий, «душка» Краснобай, Шептун, Лучезар Гундосий та вічно зелений від злості на цілий світ Ігуан-ящірка — Полятицький. Трьом першим «псевдоніми» придумала Лора, решті — я, на що Лора завжди кривилася, бо на ту пору таємно закохувалась то в Лучезара, то в Полятицького, і потайки від мене пиячила з останнім, не підозрюючи, що той її «закладає» так часто, як і «за комір». Думаю, що «стукав» на Лору від ревнощів і Шептун… Отаке, Лоро, у нас лицарство!
Та даремно я намагалася натяками, ненавистю своєю до цих смердів пояснити Лорі, хто вони насправді. Вона не бажала слухати, навпаки, сердилась і ховалася від мене зі своїм чистим, як в гімназистки, коханням. Я хотіла її вберегти, тоді як інші, а з ними й Хаврона — «дочь гєнєральская», лиш кості їй перемивали, пліткуючи про Лорину любов до різних зміїв підколодних, а найбільше — до «зеленого». Тому мене так образило, коли здуру той геній чорноземний так підло мстив мені єхидством: «Що вона написала — ця молодичка?!» А тепер — облизалися? Написала! Роман! Спробуйте тепер бодай дзявкнути на мій тин!..
Приблизно такий монолог виголосила перед дзеркалом, збираючись із візитом до Спілки письменників.
Але вирушила туди тільки на четвертий день, відіславши водія з машиною за провіантом — партноменклатурним пайком. Йшла пішки, щоб не дратувати машиною приречених на довічне існування пішоходами… Що поробиш: «игра стоит свеч»!
Почала з першого секретаря Спілки, теж романіста. Корона не спаде. Перший, мов корок з пляшки, вискочив з-за столу і не сів доти, доки не розпрощалися. Все бубонів: «Прекрасно, прекрасно, що дебютували вагомим, великим романом… бу-бу-бу… гарний резонанс… уже маєте ім'я… бу-бу-бу… будемо висувати на премію…».
— О, це вже зайве, шановний. Олександра Рибенко-Ясінська, людина скромна, і їй чорної заздрості співгромадян не треба. Крім того, я ще маю час… заслужити і премію, але спокійно, без метушні і ґвалту… — віднікувалась, а сама думала: «Цікаво, хто цьому лідеру тимчасовому і функціонеру вічному — пише? Він же
