ласка.
При вигляді все-таки обкінчаної (як виявилось на світлі) Мар’янчиної блюзки слів нікому не потребувалось. Не наважившись при Олі, й без того шокованій, на прощання поцілувати дев’ятикласницю, я поплентався додому.
Найприкріша частина того вечора трапилась уже біля моєї вулиці. Оля, яка йшла за мною у темряві, позвала по імені. У мені все похололо, але я підійшов. Ми трохи порозмовляли – точніше, Оля говорила, я слухав, – та це тривало недовго. Якби довго – означало б, що несерйозно. Сердиться, але вибачить. А тут уже все. Без варіантів.
Дізнався про себе дещо нового та неприємного (погляд зі сторони, так би мовити). Заодно довідався, чому Оля, замість готуватися до іспиту, прийшла того вечора на дискотеку. Хотіла помиритися зі мною і почати все з початку – тільки повільніше…
Всюди творилося одне й те ж. Люди наче показилися. Скрізь, де я з’являвся, вибухали сварки, скандали. У кожного до мене знаходилась маса претензій. Все скрізь повторювалося. Скрізь проступав той самий присмак. Присмак дубової гіркоти.
У ті дні я багато лазив по лісі. Тупо лазив урвищами вгору-вниз, доки ноги під кінець дня не підкошувались від перенапруження. Так я відволікся від нав’язливих думок про те, що не маю в місті ні одної душі, до кого прихилитися, кому би поплакатись. Де мої друзі? Нема в мене друзів. Де мої подружки? Нема подружок.
Чи то Волею незримої Сили, а чи по власній глупоті, сталося те, що сталося – на всі Мідні Буки не залишилося нікого, хто би хотів мати справу з таким собакою, як я.
Ще раз, для обдарованих:
Де мої друзі?! – Нема більше друзів!
Де мої подружки?! – Нема більше подружок!
Розділ III
Як ся гартувала сталь
Багато часу в те рясне на грози літо я присвятив забавам із пам’яттю. Нарешті у мене з’явився вільний час на дослідження. Хоча, коли подумати – а чим я так був зайнятий до цього? Чому залишилося враження, нібито раніше було просто ніколи зі своєю пам’яттю бабратись? Де я згубив стільки часу?
Без веселої компанії дні здавалися довгими – майже нескінченними.
Добре, що я не сварився з лісом. Куди би
Пам’ять – непогана розвага, особливо якщо ти сам. Коли не було що робити біля хати, я йшов у свіжість гір. Знаходив привітну місцину і проводив там усілякі науково-популярні досліди з пам’яттю.
Мене приколювало пригадувати. Як уже казав, сам процес пригадування для мене достатньо тілесний, і коли в темряві пам’яті спалахує спогад, мене пробирає специфічний дріж. Що складніше завдання ставити, то більша певність, що дріж пройматиме глибше. Відразу напрошується асоціація з чимось еротичним. Я би застеріг: не так еротичним, як
Чув, у 60-х роках декотрі безумці виготовляли так звані
Аналогічно, дріж пам’яті теж оргазмічий, але не еротичний. Я теж пробував досягнути пікового переживання, розродитися бурхливим оргазмом пригадування, але примарне лоскотання, вібрації відступали і танули між пальцями, тільки-но спогад одержано.
Пригадування текстів, чисел, мелодій давали досить слабкі переживання. Від згадування людей – людини як особистості, як всієї сукупності її проявів – тілом прокочувалася легка паморозь, гадаю, більшості людей вона знайома. Найбільше вражень приносило детальне пригадування цілої сцени, з дійовими особами, інтер’єром, освітленням і т.д. Чим повніше я ставив собі за ціль пригадати подію, тим бурхливішим був відгук тіла. Він породжував масу тілесних відчуттів, не приємних і не противних – а незідентифікованих.
Дивом не полінувавшись, я подивився у підручнику з фізіології, що там пишуть про пам’ять. Ні чорта не розкумекав, окрім того, що пам’ять, на думку вчених, зберігається в голові. На сторінках 273-275 автор чесав щось про молекули РНК, про нейронні ансамблі та синапси.
Скажіть, коли ви пригадуєте вчорашній ранок, хто із вас чує, як нейронний ансамбль співу і танцю виконує фокстрот «Алилуя»? Можливо, котрийсь із вчених чув. Особисто я – ні.
Зате я чую свої спогади на дотик. А тепер невелика екскурсія на машині часу (хто не врубався – це я алегорично про пам’ять).
Погляньте, як міняється людське тіло – від немовляти до старості. Спершу воно вбирає в себе досвід існування, мов якусь субстанцію, розбухає від потоку цієї субстанції, здобуває форму. Потік вражень від дійсності проходить крізь наші тіла, змінює їх, залишаючи в тілі Пам’ять. А поскільки для більшості людей їхні тіла – як не свої, то й пам’ять їх бажає гіршого.
У кого виникли сумніви, хай спробує потренувати м’язи, які він ніколи не використовує, наприклад, задню частину стегон. Якщо вас після фізкультури відвідає яскравий спогад про давно забуті дні – я попереджав.
В якийсь переломний момент тіло починає старіти – але не тому, що потік існування слабшає, а тому, що в певному сенсі тіло стає недостатньо прозорим для потоку буття. Воно зашлаковується спогадами- враженнями, які ми не переварили і не пропустили крізь себе далі. Всяке відхилення від «золотих» пропорцій тіла вказує на діапазон неприйняття ситуйовин із нашого щоденного лайфу. Хвороби – теж від низької пропускної здатності.
Як ми ставимось до життя, таке в нас і тіло. Тому деколи досить поглянути
Після досягнення критичного пункту зашлакованості потік вражень більше не розвиває тіло, а калічить його – поки врешті не стається самі знаєте що.
В цьому, як ви помітили, заритий собака довгожительства (а також короткожительства).
Ну, це так, загальна картина, яка вималювалась зі спостережень за рідними й близькими. Тому-то, повторюю, не погоджуюсь я з тими вченими, які вважають, що пам’ять криється в молекулах, які, наче голка зі смертю, криються в рибосомах, що заникані у нейронах, які сховані в голові, тільки не заячій, а людській.
Таке пояснення, далебі, спрощене. Але, якщо взяти його за модель, стає зрозуміло, чому так легко
