— Нє-а. Цілий день періщила злива.
Ми вже рушили, але Дзвінку, вочевидь, ця тема дуже заінтриґувала:
— А шо ми будемо з тобою робити, коли почнеться буря? Як то кажуть, “грози зі шквальними вітрами”? А то і з блискавицями? Або з градом! То ж всьо розкисне...
Але було видно, що такий поворот подій їй дуже би навіть сподобався.
От ми й вийшли на проспект Свободи. Брели самісіньким вершечком гірського хребта в нерукотворному коридорі. З обидвох сторін росли кремезні сосни, а їхні крони змикалися над нами. Всередині коридору мешкав напівморок, теплий і вогкий, як закутаний в туман липневий світанковий кіт. Вся земля вкрита рівномірним шаром глиці без жодних ознак людського сліду. Це було нереально — фантастика, точнісінько, як описувала Дзвінка.
Втома непомітно зникла, а може причаїлась, або стала нашим новим, бажаним товаришем. Справді, ця частина мандрівки видавалась найприємнішою та найлегшою.
Я спитав у Дзвінки, котра година. Пів на п’яту, відповіла вона.
Пів п’ятої! Ми волочилися вже майже десять годин!!!
Ми саме перестали відчувати ноги, коли щільна стіна смерек розійшлася, показуючи перлину, яку притримують лише для особливо довірених осіб, для обраних. “Ми оибрані”, — втішився я.
Дзвінка охнула від вражіння. Я лиш тяжко дихав відкритим ротом.
Манюсінька полянка, розмірами з ґазон пересічного гамериканця, рівно стелилася до самісінького озера, а потім рвучко пірнала в його води. Невелике плесо частково поросло лататтям, даючи притулок своїм мешканцям — якщо такі були, звісно. Я нарахував сім розквітлих водяних лілій.
— Холєра, — промовив я. — То озеро глибоке, раз тут латаття росте!
На протилежному від нас боці клубочився густезний чагарник. Потрапити на цю галявину можна було лише одним шляхом: тим, яким зайшли ми. Дзвінка втомлено скинула зі спини свій наплечник. Розтерла наболілі ключиці. Потягнула спину.
— Спочатку п’ємо, потім їмо, потім купаємося, — мовила вона.
— Спочатку п’ємо, тоді купаємося. І аж коли назбираємо дрів на ватру, тоді будемо жерти.
— Бо так учив Пєтя Дупа...
— ... і так вчать Тур Гейєрдал, великий мудрий гобіт Більбо Беґґінс та Джон Рональд Руель Токлієн, автор “Сильмарілліону” й “Айнуліндале”.
Дзвінка порснула водою, яку щойно надпила з пляшки, і голосно розреготалась.
Сосни та смереки замовкли. Повітря, здавалося, вмерло. Воно просто перестало рухатись і забуло про існування вітру. Навіть на висоті польоту беркута, на цій мітичній галявині поблизу озера панувала нерухома задуха, як у прогрітому анґарі.
Ми лежали без сил на одній великій капі. Десь наразі дуже далеко гуркотів грім. Крапельки води із Дзвінчиного мокрого волосся крадькома скочувались на її мокру спину. Вона прислухалася до бурі, що насовувалась. Хмари над нами набули неприємного піщаного відтінку, що переходив у контрастний фіолетовий туман на сході.
Поскидавши важкезні наплечники, які вже стали чимось необхідним для нормальної ходи, ми позбавили стопи щільних шкіряних черевиків і просто лежали без жодного бажання чи можливості поворухнутись. На віддалі чувся цюркіт потічка, що виливався з озера.
По чверті години оціпеніння минулось, і почалася класична таборова робота. Вона завжди така сама, навіть якщо вас у таборі всього двоє. Спрагло хлебпали воду, розстеляли на землі окремо білу церату на подальшу трапезу, окремо велику пістряву капу, яку Дзвінчині батьки зазвичай беруть на озеро, і яку довелося тарґати саме мені... безліч різних дрібничок, разом зі збиранням хмизу і розпалюванням багаття включно. Вогень я розпалював стружкою із плексиґласової пластинки. Та займалася дуже легко і була суперкорисною, коли під рукою нема сіна чи глиці. Глиця була, але сира.
Не буду повторюватися, хто навчив мене цього трюка.
Затим ішло розведення ватри, ламання гіляк на підпірки до казана. Нарешті, коли вже була засипана гречана каша, можна дозволити собі прилягти. Але Дзвінка відразу ж почала штурхати, аби ми йшли купатися. Вона зі самого початку скинула джинси й тепер бігала по нашому таборищі в майці та білих трусиках. Кілька разів вона вже заходила в озеро, але відразу ж із пищанням вибігала й кричала, що вода страшенно тепла. Та що там, КИП’ЯТОК.
Коли прийшла пора на водні процедури, Дзвінка витягла свій роз’ємний купальник.
— Відвернись! — наказала вона і, повернувшись до мене спиною, скинула майку та трусики швидше, ніж я устиг нахмурити чоло від здивування. “Симпатична дупця”, — подумав я, але, щоб не засмучувати її, відвернувся й сам почав переодягатись.
А потім були дикі-дикі запливи, оранжево-жовто-салатово-блакитно-синя кришталева плавба; ми забігали в озеро, тримаючись за руки, здіймаючи ґейзери бризок, а потім пірнали у теплий, як чай, як вода в балії на сонці, теплий прозорий рідкий текучий кришталь, пірнали до дна, і, хоча його було прекрасно видно, не могли дістати, настільки воно було глибоко; і лякали зграйки молодняка якоїсь рибини, і лякали птахів, що зачаїлися в лататті, і почували себе часткою Карпат, тих Карпат, які не знали про існування гіперінфляції, про лісорубів з їх смердючими бензопилами; почували себе дивними тваринами, іскристими в’юнами, тритонами, які ніколи не пізнають, що таке трилітровий слоїк з водою, які фонтанують свободою і які зіллються при світлі повного місяця тут, у надтекучій ультрапрозорій воді, де неможливо дістати дна, скільки б не пірнав.
І ми цілувалися, навіть під водою, і Дзвінка, обвившись навколо мене, тягнула нас на дно, яке неможливо дістати, і не лякалась і не соромилась того, що відчувала в моїх плавках, бо це було життя.
Це було життя.
І тепер ми лежали й сохли, бо виявилося, що у нас один волохатий рушник на двох — але й у цьому була своя романтика. Романтика була навіть у грозі, блискавиці якої підбиралися чимраз ближче. Можливо, це був вечір, створений для романтиків? Романтиків, котрі забули вдома 1 (один) рушник і 1 (одну) коробочку чаю. Поскільки каша булькала, наче магма в жерлі вулкана, настала пора додавати всіляких смаколиків: армійської тушенини, розігрітої тут же, жменю пряних трав, від яких пахне караваном, сурами і жаром пустелі, а з пам’яті виринають незрозумілі південні слівця на ктшалт фенхеля, кервеля, хмелів-сунелів чи куркуми — Дзвінка не скупилась ні на спеції, ні на інше добро, від якого рот затоплюється слиною, а в животі вперто бурчить.
Чай — точніше вода для нього — підкипав у дволітровій бляшанці. Оскільки заварку я забув у себе на кухні, то нарвав жменю листя чорниці — та, хоч і слабить, зате запарюється нівроку.
Була вже восьма, коли від каші залишились хіба останні крихти, а м’ясних волоконець, щоб вибирати загостреним сірничком з-поміж зубів, сидячи біля ватри, і зовсім не стало. Гроза насувалася. Тепер темний фіолет навис прямісінько над головою. Наскільки сягав зір, цей тривожний колір ганґрени розплився по всіх закамарках, і сусідні вершини за кілька хвилин тихо зникли у димці. Остання все густішала й густішала (скоро я зможу зачерпнути її вимитим казаном і тоді роздивлюся зблизька). А ліс, ґенератор шуму дерев, перелякано замовк.
Вирішили перенести напечники під покрівлю дерев. Спальники наразі хай будуть неподалік вогню. При перших ознаках дощу втікаємо в ліс.
Грім був зовсім близько. Кожного разу здавалося, що рветься тканина неба. У сутінках блискавиці втікали з-під хмар бузковим світлом. Миттєво. І зразу ж, наче помста за втечу, ревів вибух.
Сутінки прийшли із хмарами завчасу, а ми ще мали встигнути назбирати достатньо хмизу, аби мати величезну ватру, а потім спекти нездорову кількість бульби.
Дзвінка сказала, що сама за дровами не піде, бо їй страшно, тому вона не відступала від мене ні на крок. Та що там казати: мені й самому було не дуже затишно і достатньою мірою тривожно через бурю, щоби боятися йти в пронизаний скрипом і зітханнями ліс одному. До важких, переповнених фіалковим світлом небес можна було доторкнутися рукою.
Розклали ватру поблизу води, і дим від неї стелився по блискучому плесу. Ми сиділи на розстелених один коло одного спальниках; я лише у штанах — подертих і потертих “Ранґлєрах”, а вона у своїй тоненькій майці
