Фєдя сів спиною до дверей. Так, щоби добре бачити моє лице. Поклав пістолет собі на коліна.
Сухожилля та литкові м’язи вже гуділи, як перетягнуті струни. Гарячий біль лишень починав клекотати. Тягнуло спину і шию. Тепер я панікував не на жарт. Блискавиці спалахували, роблячи темне чорним, а світле — геть чисто білим. Литки занили, перетворившись на пекучі шматки м’яса.
Фєдя враз посуворішав.
— Зара’ прийде той твій друган-підарас і вона. Шлюшка. І знаєш шо? Того поца я стукну по голові, а тобі виб’ю стульчік. А з нею... Поки ти будеш здихати на шнурку, я здеру з неї спідницю і зніму труси, як тоді...
Він лиховісно посміхнувся, ледь розхитуючи носаком і без того нестійку підставку. Я спробував стати на повну ступню, але п’яти не дотягувались, а шкіра здавила горлянку ще тугіше. Язик зробився сухим, великим і шорстким, як наждачний папір. Я не міг ним поворушити, дихати ж ставало все важче.
Тільки не піддатись паніці, якщо я почну розхитуватися тут, на стільці, я поламаю його, й тоді... Але про паніку забути неможливо.
Спалах блискавки. Страшенний грім. За громом чутні фантасмагоричні звуки: Афрікан Сімон виспівував коронне “кукарелла”, що посилює сюрреалізм ситуації. Ось так: не копай яму ближньому свому — може, у нього вже є така. Як боляче, роз’їдає буквально, наче пірогель на голий м’яз, як боляче.
Сили покидали мене наодинці з болем. Вони витікали, немов плазма з еритроцита. На хвилю перестав розуміти, де я. Потім згадав і почав шарпати руками, запанікувавши. Горло стиснуло сильніше, голова буквально розколювалася від задухи, від звуків, від потоку запахів. Повітря, яке я втягував із тихим свистом, затікало у груди розпеченою цівкою. Повітря бракувало. І знову паніка.
Зненацька по мозку хльоснула жахлива за своєю можливою правотою здогадка: Хіппі засцяв і підмовив Дзвінку йти по хатах, мовляв, Місько побачить, що нас довго немає, то й піде собі додому також... Бо Фєдя, мовляв, уже дістав своє сповна...
Хай йому трясця, таке ж ДІЙСНО могло статися! Ба може й сталося! Гладкий Хіппі не витримав напруженості ситуації й здав позиції. Адже міг? Цілком міг... Все, тоді кінець.
Я повільно, дуже повільно опустився на стопи, стараючись на секунду зняти напруження з литок. Відразу ж перед очима зароїлися чорні мушки, які все перемішали. Вони почали переростати в страхітливих рябих метеликів — зелені, жовті плями на сітківці. Я зробив останнє зусилля й знову випростався.
Фєдя поглядав на мене з відвертою цікавістю. Спокійне лице відстороненого обсерватора. Легке тікове пошарпування кутика лівого ока. Ох, як хочеться сісти на землю, дати ногам перепочинок, ковтнути мокрої- мокрої води, подихати на повні…
Фєдя замислено похитував ніжку стільця своїми стопами, чимраз збільшуючи амплітуду. Я тримався з останніх сил, ось зараз біль стане нестерпним настільки, що я збайдужію і зіскочу з табуретки сам, лиш би дати спокій ногам... як болить, як болить, як болить... Просто повисну в петлі, тільки не цей пекельний вогонь у м’язах.
(біль сильний, як ін’єкція напалму внутрім’язево)
— Ну всьо. Думаю, з тебе хватить нанині.
Ох, ну нарешті, подумав я, НАРЕШТІ все закінчується! А я так переживав, думав, Фєдя й справді здатен утнути щось таке небезпечне... Ну, і яким дивом не в’їхав я відразу, що це чорний жартик-відповідь? Фєдя мене більше не чіпатиме, якщо вже сказав: “Насьогодні досить”, можливо, ми навіть поколєґуємо, забудемо всі давні образи...
Але Фєдя сильно штурхнув ногою стілець, і під моїми ногами вибухнула порожнеча
ШОК ШОК ШОК ШОК ШОК ШОК ШОК ШОК ШОК ШОК ШОК
Я відчув, як сечовий міхур не витримав, але ж серед вішальників кажуть і не таке буває трапляється полюція
(Боже я й справді відчуваю оргазм найсильніший за все своє життя от чорт я справді кінчив!)
а буває й випорожнення кишківника а не якась там безневинна сеча і сперма дихати дайте дихнути шия зелені жовті тюльпани розцвіли зелені тюльпани розквітлі барви
Ремінь нестямно давить на адамове яблучко стискує горло і я чекаю коли вага мого власного тіла зламає перший і розкришить другий шийні хребці о! я чекав цього сухого звуку з нетерпінням а видавалося час зупинився в один момент я відірвався від часу й завис десь між пластами реальностей у позачассі я чітко бачу кожну детальку кожну риску цієї чорно-білої ґрав’юри здається вона навічно закарбується на сітківці
Час рушив знову, двері прочинились, і першою зайшла Дзвінка, несучи в руці лопату. Фєдя причаївся там, де годину тому крився особисто я. Дзвінка голосно закричала, конкуруючи по гучності з громом, коли побачила, хто це витанцьовує ногами в повітрі. Я ж бо вимахував ними, вказуючи на Фєдю. Але надто пізно — він вискочив із пістолетом у руці й направив дуло на Дзвінку.
— Ну шо, сучька, попалася, да? Нє ажидала?
Дзвінка розпачливо скривила рота, і я впевнився, що з цим образом у свідомості я й помру,
(прекрасна блакитноока німфа у платті кольору авокадо, прекрасно-зелена, мов наймолодша коханка Посейдона)
як почувся сильний тріск — інший, відмінний від грому, значно сухіший, і я встиг побачити, як ґвалтовно наближається земля. Від удару об діл я прикусив язик, а колінами заїхав собі в щелепу. Рот затопило солоною гарячою кров’ю.
Фєдя, не втямивши, що трапилося, повернув до мене голову.
Дзвінка, не гаючи ні миті, з розмаху заїхала йому в макітру гострим краєм рискаля. Ноги у Фєді підкосились, і скинутий божок повалився.
Дзвінка кинулася до мене, наче то не вона щойно розкроїла лопатою Фєдькову голову. Вона спробувала розмотати ремінь на руках, у той час як Хіппі стягував мені пояса з шиї. Насичене запахом паленої кави повітря обпікало груди. Нарешті руки вивільнились, і я обережно притулив їх до горла, що пекло й стогнало від болю.
Я плавав десь дуже далеко. Дзвінка обціловувала мої фіолетові затерплі губи, сіре, як попіл, лице, шепотіла: “Я так боялася, так боялася” і тихесенько плакала, стискаючи мої долоні, холодні й німі.
Я не міг промовити ні слова, бо повітря буквально шматувало горло на смужки м’яса. Здавалось, я дивлюся на світ через перевернутий бінокль. Повертаючись і знову відпливаючи у мряку, я залишався байдужим до її розпачливих сліз.
Нарешті мене закинуло у суху темряву, де мешкала безболісна тиша.
Це було як випливання з чорних глибин Стіксу на прозору поверхневу водичку. Я стис її долоні й спробував сісти. Голова йшла обертом, горло й шия стогнали вогняним дуетом. Вітайте мене, многогрішного, у світі кольорів...
Я боязко торкнувся шиї, дивуючись, наскільки та розпухла. Спробував сковтнути слину, але це відізвалось у горлі гострою різзю. Я навіть не міг нормально сплюнути, тільки трохи висунув язика і здув із нього мокроту.
Дзвінка й Хіппі курили. Обоє виглядали не на жарт переляканими. Кольори, я зауважив, були лише на Дзвінці. Бо тільки вона зараз мала для мене бодай якийсь сенс, саме зараз, коли так просто повернути це відчуття у потилиці й знову зануритись у тиху темряву, де кличуть.
Вона притулилася до мене так, що я відчував передпліччям її груди. Сенс був у ній, зеленій ундині, морській нереїді, у її кольорі в чорно-білій буденщині реальності, у її теплі, у справжньості її тіла, яке існувало насправді.
Я вдивлявся в її блискучі розширені очі, до яких так пасувало платтячко, я не хотів
(повертатися у порожнечу де кличуть)
залишатися без неї.
— Шо з Фєдьою? — видихнув я обережно.
Дзвінка змовчала, тільки тицьнула пальцем у груду в куті халабуди. Розповідати взявся Хіппі:
— Ми йшли навмисне за містом, шоби нас ніхто не бачив з лопатою. Ми думали... е-е-е-е... я думав, шо всьо о’кей. А потім підходимо ми, першою заходить Дзвінка і починає пищати. Я ні чорта не втямив, заходжу за нею, ну і... — Хіппі сковтнув слину, — ...ну і бачу: ти висиш. Я подумав, обман зору якийсь, бо в хавірі
