Трохи пітьми

– Я маю сказати вам всім важливу річ. Те, що я хочу сказати вам, стосується демонів. Це я привела їх сюди, а вони привели сюди вас.

Лорна поглянула на мене.

Я сковтую тверду грудку в горлі й киваю у відповідь. Мною починає трусити – як завжди, коли говорить Лорна. Я чую в її голосі ті самі відьомські переливи, котрі зводять мене з розуму. Не в переносному, а в цілком конкретному значенні.

– Ще одна, блін, відунка, – буркає Йостек, проте помітно охолоджується. Він складає руки на грудях і дивиться на нас усіх з погордою. А ми – ми всі розвертаємося до Лорни.

– Воно вже не перший рік біля мене. Десять, може, навіть більше, років ми ходимо одне за одним, – каже Лорна і обводить нас поглядом. – Між ним і мною – зв'язок. Ми ніби змагаємося, хто сильніший: воночи я. Його темрява чи моя непохитність.

– Хто це – воно?– м'яко питає Алік.

– Воно це воно. Те, Що Лякає. Сила без статі, але з чоловічим відблиском. Про нього я казала «Той», «Інший». Воно – це страх, який я пам'ятаю із самого дитинства. Страх – це його дихання. Скільки себе пам'ятаю, моє життя нагадувало сон, завжди готовий перерости в кошмар. Я ніколи не була цілком впевнена, що насправді існую. Завжди ніби кіно…

Я слухаю Лорну впіввуха, тому що вже чула її історію, і не раз. Насправді зараз чомусь я пригадую історію, яку почула від Лорни в ту ніч, після пекла на тій квартирі. Про те, як Лорна «гасила сонце», про те, як вона стрибнула у провалля і після цього мовби покотилася по зовсім інших рейках…

Мене не дуже цікавить те, що говорить Лорна зараз. Я більше думаю про цей її символічний підйом разом із дядьою в гори. Про те, як він дав Лорні «торкнутися неба». І про те, як вона таки «загасила» сонце. Мені спадає на гадку порівняння з метеликами, яких закрили у картонній коробці з-під взуття, а вони намагаються випурхнути. Так і мої думки – про дядю, про Лорну і про сонце – б'ються об картон моєї голови…

– Напруженість я почала відчувати у школі. До цього я вважала, що це нормально – бути постійно пригніченою, ослабленою… бути постійно в очікуванні, що от-от станеться щось кошмарне. Я не могла веселитися разом зі своїми подружками. Через цей страх завжди відчувала себе окремою. Я завжди мріяла бавитися з іншими дітьми, дружити з однокласниками. Але вононе пускало мене. Коли на небі виглядало сонце, я відчувала, що мені робиться легше, і тоді я вливалася на якийсь час в ігри однолітків, забувала себе і почувалася частиною групи. Коли небо захмарювалося, все в мені тьмяніло і я замикалася в собі. Занурювалася в цю вогку знесилюючу пітьму. У школі я не могла радіти з елементарних речей. Дискотеки. Красивого однокласника. Шкільного торжества. Я почувалася невимовно чужою на цьому святі життя.

Вже у випускних класах, десь так у класі десятому, мені почало здаватися, що насправді я люблюцю похмурість. Люблю опускатися в пітьму, на саме дно душі, й лежати там набухлим від горя трупом, просяклим тривогою й безсиллям. Тепер я розумію, що і музика, яку я обирала (точніше, яка мимоволі приходила до мене), була похмурою і диявольською саме через цей настрій.

Перед випускним у школі мені було так херово, що я майже зважилася врешті покінчити життя самогубством. Випускний вечір відбувався прямо у шкільній їдальні.

Чим довше я дивилася на кольорові кульки й серпантин, яким прикрасили цю обридлу їдальню, тим більше ненавиділа я весь світ. Застілля швидко почало набирати обертів, а я непомітно вийшла з зали й піднялася на четветий поверх. Звідти я вилізла по драбині на дах школи. Якраз заходило сонце. І чим нижче воно опускалося, тим тривожніше мені робилося, тим безпораднішою почувалася я перед своїм внутрішнім станом. Я сіла на парапет і стала дивитися на захід. Сльози самі лилися мені по обличчю, розмиваючи дорогий, зроблений заради цього вечора у салоні краси макіяж. Я по-особливому гостро відчула можливості ЦІЄЇ ХВИЛИНИ й подумала, що САМЕ ЗАРАЗ прекрасна мить, аби стрибнути головою донизу. Я задовго міркувала над цим. Хвилини давили на мене, ніби присипали ґрунтом. Ніби Час сам вирішив мене живцем поховати під своєю вагою.

І я страшенно злякалася, коли зрозуміла, що ця думка була моєю,глибинно моєю.

Я збрехаласобі, що тут надто низько, що можна просто зламати хребет, не померти, а залишитися калікою.

На парапеті я викурила п'ять цигарок, одну за одною. Коли я дивилася вже на згасаючий слід від сонця, моє серце болісно фонило, немов заведений мікрофон. Уже в напівтемряві я покинула дах в абсолютному трансі і якось повернулася до святкової зали. А там вже напилася так, що отямилася тільки під крапельницею в лікарні. На відміну від моїх колишніх однокласників, котрі ще довго потім не могли забути моїх вибриків на випускному, я нічого не пам'ятала.

– Лорна, – озивається Алік, – а ти пам'ятаєш, коли ти усвідомила йоговперше? Як це було?

– У класі, може, восьмому. Просто одного дня я зрозуміла, що мій страх має конкретне місце проживання. Він живе у мене в кімнаті. Тому я так боялася прокинутися вночі, коли вже мама спала. Боялася, що він, вонопокажеться. Цього я боялася найдужче: побачити його в лице.

– Стан жаху, в якому я жила, негативно позначався на моєму здоров'ї. Але він натомість однозначно стимулював мене у розвитку. Я багато читала. Лазила в інтернеті, качала звідти різну дивну музику. Мене приваблювало все темне, похмуре… Throbbing Gristle, Psychic TV, Coil, Zoviet France, SPK. Музика сили. Я зрозуміла, що, незважаючи на свій страх, теж можу бути сильною.

Особливою фігурою для мене став Мерилін Менсон. Коли я курила траву і слухала його музику, я дуже чітко розрізняла, хто з музикантів чесний, а хто фальшивить. Найкрутіші речі Менсона – студійний альбом Antichrist Superstar і концертна версія пісні Long Hard Road Out Of Hell. Мені здавалося, що це якраз про мене. «Довга і важка дорога з Пекла» – це фраза, що дослівно описує суть мого життя.

Тільки моє пекло не було вогняним (хоч деколи я відчувала, як горю).Я знаю, яке пекло насправді. Воно темне й нестерпне. Воно подавляє. І голове – з нього немає виходу.

Потім був кетамін. Він виводив мене з пекла на якийсь час. Спочатку. А далі він просто водив мене там з одного кола в інше, ніби щось перестало дозволяти мені перетинати межу пекла. Кетамін спустошив мене, а я зрозуміла, що для мене на тому світі порятунку не буде.

У кетамінія зустрілася з нимлице в лице. Воно темне, могутнє. Його не зупинити. Його присутність викликає жах.

– Воно поселилось поряд, у порожній кімнаті. Там був тіль ки голий паркет і вікно. Проти вікна висів образ Богородиці. Я з дитинства боялася цієї кімнати. Те, що вонопоселилося в кімнаті, де молилася мама, було для мене вершиною мук.

Коли в хаті, крім мене, нікого не було, а особливо пізно ввечері, можна було почути, як воноходить по своїй кімнаті. Рипить паркетом. Торкається стін. Інколи воновиходило в коридор. Коли це ставалося, хотілося кричати від страху. Я гризла кулак, щоб не зірватися.

Мама нічого не помічала. Хіба що теж деколи бачила кошмари. Вона розповідала, що в одному з таких кошмарів вона зайшла в ту кімнату і стала навколішки перед образом, помолитися. Коли рапом відчула, що в кімнаті є ще хтось, крім неї. Чорна рідина почала текти із-під плінтуса. Мама казала, що стала молитися сильніше, аж поки не прокинулася. Потім вона приводила до нас священика. Він посвятив ту кімнату, але мені було ясно, що це нічого не змінило. Мама успішно вдавала, ніби все гаразд, але чомусь відтоді молилася тільки у себе в спальні.

– Коли я поступила в універ, моє життя змінилося. Я мало часу проводила вдома. Тусувалася з