— Хе-хе-хе-хе-хе! — розреготався Заєць і дав дропака щодуху.
— Може, він з глузду з'їхав, з глузду з'їхав, з глузду з'їхав? — сокотіла Сорока.
— Та ні, він глузду не втрррратив, глузду не втрррратив, глузду не втрррратив! — довбав Дятел.
І тільки Заєць ні в кого нічого не питав, нікому нічого не казав, а вільний, як вітер, летів лісом.
— Знаєш, — сказав Ведмедик. — Мені здається, він уявив себе... вітром. Він мені якось сказав: "Уявляєш, Ведмедику, якби мені стати вітром?"
— Це чудово, — сказав Їжачок. — Тільки Заєць ніколи до такого не додумається.
І помилився.
Бо Заєць цього легесенького сонячного дня справді від самого ранку відчув себе вільним осіннім вітром, що летить полями й лісами.
Ми будемо приходити й дихати
Вже кілька днів як не було сонця. Ліс стояв спорожнілий, тихий. Навіть ворони не літали, — такий був ліс порожній.
— Ну все, готуйся до зими, — сказав Ведмедик.
— А де птахи? — запитав Їжачок.
— Готуються. Гнізда облаштовують.
— А Білка де?
— Дупло сухим мохом вистилає.
— А Заєць?
— Сидить у норі, дихає. Хоче надихати на цілу зиму.
— От дурненький, — осміхнувся Їжачок.
— Я йому сказав: перед зимою не надихаєшся.
— А він?
— Надихаю, каже. Буду дихати й дихати.
— Гайда до нього, може, чим зарадимо. — І вони рушили до Зайця.
Заяча нора була по третій бік від гори. По один бік — хата Їжачка, по другий — хата Ведмедика, а по третій — нора Зайця.
— Осьде, — сказав Ведмедик. — Тут. Гей, Зайче! — погукав він.
— Га, — глухо долинуло з нори.
— Ти що там робиш? — спитав Їжачок.
— Дихаю.
— Багато надихав?
— Ще ні. Половинку.
— Хочеш, ми згори подихаємо? — спитав Ведмедик.
— Не вийде, — долинуло з нори. — У мене — двері.
— А ти зроби шпарку, — сказав Їжачок.
— Прочини трішечки, а ми будемо дихати, — сказав Ведмедик.
— Бу-бу-бу, — почулося з нори.
— Га?
— Зараз, — сказав Заєць. — Ну, дихайте!
Їжачок з Ведмедиком лягли голова до голови і почали дихати.
— Ху!.. Ху!.. — дихав Їжачок.
— Ху-у!.. Ху-у!.. — дихав Ведмедик.
— Ну то як? — гукнув Їжачок.
— Теплішає, — сказав Заєць. — Дихайте.
— А тепер? — за хвильку спитав Ведмедик.
— Дихати — нема чим, — сказав Заєць.
— Виходь до нас! — гукнув Їжачок.
— Двері зачини і вилазь!
Заєць гепнув дверима і виліз назовні.
— Ну як?
— Як у лазні, — сказав Заєць.
— От бач, утрьох воно краще, — сказав Ведмедик.
— Ми тепер цілу зиму будемо до тебе приходити й дихати, — сказав Їжачок.
— А змерзнеш, — гайда до мене, — сказав Ведмедик.
— Чи до мене, — сказав Їжачок.
— Спасибі, — сказав Заєць. — Я обов'язково прийду. Тільки ви до мене не ходіть, добре?
— Та чого ж?
— Слід. — сказав Заєць. — Натопчете, і тоді мене неодмінно хто-небудь з'їсть.
Лисичка
То був незвичайний осінній день! Було стільки синяви, стільки вогнистого листя, стільки сонця, що надвечір Ведмедик заплакав.
— Чого це ти? — спитав Їжачок.
— Не знаю, — сказав Ведмедик. — Плакати хочеться.
— Та ти поглянь...
— Я бачив, — сказав Ведмедик. — Того й плачу.
— Чого ж тут плакати? Радіти треба, — сказав Їжачок.
— Я з радості плачу, — сказав Ведмедик.
— Хіба з радості плачуть?
— Ще б пак! — І Ведмедик заридав.
— Заспокойся, ти чого? — Їжачок погладив Ведмедика лапою. — Завтра знов буде сонце, і знов летітиме листя, і відлітатимуть птахи.
— Відлітатимуть, — схлипнув Ведмедик. І розридався ще дужче.
— Але вони прилетять, — сказав Їжачок. — Вони повернуться. Мине зима, сніг розтане, і вони повернуться.
— Зима. — Ведмедик гірко ридав аж весь здригався.
— Та так, зима. Але вона мине, і все буде знов.
— Не хочу! Не хочу, чуєш?
— Чого ти не хочеш?
— Щоб усе відходило, відлітало! — скрикнув Ведмедик.
— То ж ненадовго, — сказав Їжачок. — Ти й сам знаєш. Але як гарно взимку!
— Взимку я теж плакатиму.
— Взимку? Та чого ж?
— Мені буде її шкода. — І Ведмедик вже так захлипав, що Їжачок зрозумів: словами тут не зарадиш.
— Біжімо! — гукнув він.
— Куди? — підняв зарюмсані очі Ведмедик.
— Біжімо, кажу! — І Їжачок вхопив Ведмедика за лапу й потяг до лісу.
— Куди ти мене тягнеш?!
Вони пробігли повз стару зламану березу, перейшли зогнилим містком потічок, перелізли через зрубану осику і, плутаючи поміж горілих пнів, піднялись на гору.
— Диви! — сказав Їжачок і показав Ведмедикові гриб-лисичку.
Маленький золотий гриб, підібгавши колінця, в сутінках сидів серед моху.
— Бачив? — сказав Їжачок. — У нього нема мами, нема неня, ані Їжачка, ані Ведмедика, він геть один — і не плаче.
Не дивися на мене так, Їжачку
— Я неодмінно, ти чуєш? Я неодмінно, — сказав Ведмедик. Їжачок кивнув.
— Я неодмінно прийду до тебе, хай там що. Я буду коло тебе завжди.
Їжачок дивився на Ведмедика тихими очима і мовчав.
