Маркіян посміхнувся на її зачовганий жарт. І раптом в голову йому застрибнула гострувато-млосна думка: відвести Етву до себе в кімнату і показати їй малюнок.
— Ходімо, — спалахнувши, сказав він.
— Ходімо, — Етва байдуже підвелася і пішла слідом за хлопцем.
— От вона. Настасья, блін, Філіпавна, зазноба моя! – і витягнув з полички свій ескіз. – Або ще тут. – Маркіян дістав із куртки знимок.
— Ну... – Етва ковзнула поглядом по малюнку, — фовізмом бавимося? Шкода, що вже не модно.
Маркіяна пересмикнуло: знайшов, кому показувати своє брудне спіднє. У Етви, окрім художньої чуйки, був іще більший талант: зверхність і марнота. Маркіян забрав у неї з рук фотокартку.
— ОК, старий, вибач. Професійні зайоби. А що за фотка? Це з неї ти натуру малював?
— Ні. Навпаки все. Але давай спочатку вип'ємо. Тут є місцеве віскі. Гидота дика, але дешевша за пиво.
— We will be on hot land, on hot sand… — Етва сіла на пурпурове бамбуове ліжко, — а ром у них є?
— Ром є навіть у мене. Мішати з кокою?
— Ні, дякую. Я й так руйнуюся... – Етва несподівано спохмурніла. – Коротше, я вагітна. Але тебе то не має їбати. — Пиймо, браття, гей!
І браття випили. За якихось півгодини вони вже сиділи одне супроти одного на ліжку і стільці й, попідпиравши голови руками і впершись ліктями в коліна, розповідали один одному свої історії. Загальний текст виходив чимось схожим на дилетантські тексти уявних письменників країн третього світу, де табуляція виступає замінником Отця і Сина, і Духа Святого.
— God, forgive me[3]… — зітхнула Етва. – І що то буде з того кровозмішення?
— А що ж-бо вилізе зі змішення слини і фарби? – й собі провадив Маркіян.
Далі Етва:
— Ненавиджу секс.
Маркіян:
— Секс помер.
Відтак у Етвиній голові застрибали чиїсь невгамовно-дурнуваті рядки (як потім з'ясувалося, продакшена поета Андрія Бондаря, що з ним вона стрічалася на якійсь богемній пиятиці в Катовіце):
"...Треба вилучити зі свого кровообігу слово «секс». Воно вже встигло обрости такими жахливими сенсами. «Чи можливе кохання без сексу?» «Кохання без сексу – без сенсу?» «Чи можливий секс без кохання?» «Секс без кохання – лазанья?» «Чи можна кохати, але спати з іншим-іншою-іншими?» «Секс і місто» «Секс і районний центр» «Секс і село» «Секс із граблями й вилами» «Секс із викрутками і чорнилами» «Секс по телефону» «Секс віртуальний» «Секс горизонтальний і вертикальний» «Секс банальний і секс буквальний» «Секс з бананом і секс з батоном» «Секс з гандоном і без гандону» «Секс з Дідоною і Горгоною» «Секс з Мадонною» «Секс із законною дружиною і незаконною» «Секс в Болоньї, Гавані і на териконі» «Секс із законницями й іконами» «Секс з поклонами і прокльонами» «Секс анальний і оральний» «Секс генітальний і вагінальний» «Секс благальний» «Секс очевидний і неймовірний» «Секс манірний і неоковирний»… Хухххх!...
І звуки раптом зникли. Просто не стало їх і все. Загас чорно-білий телевізор на кухні гуртожитку харчового інституту — почався мертвий сезон. Почався і тривав. До того, як. До того, як у вухах запищало і щось вибухнуло, ніби у глухого розірвався мозок.
— А знаєш, Етво, — ще за якийсь час після цієї ромової мовчанки (пухкої, зрештою, як ромова бабка до продажу в підземках київського метро), — насправді ж усе було по-іншому. Або просто було в інший день. За місяць до того чи місяць по тому.
— Га? – Етва звела на нього каламутні болотяні очі.
— Я знаю, як усе було насправді. Хоча... fuck слово "насправді". Як і слово "знаю". Не принципові вони. Aber[4].
— So? – Етва підняла брови і впустила на пілогу шклянку.
— Так, — Маркіян дивився кудись повз неї, — ти приїхала тоді до Мороґоро у Північне місто, але ніхто тебе не зустрічав. І була тоді не друга година ночі, а майже восьма ранку. Ти сіла на трамвай номер 1 і поїхала просто до центру. Дорогою ти ще розмірковувала над каоліновими посмішками молодесеньких послушниць греко-католицького монастиря. Ти міркувала про те, яким би вийшов типаж, зліплений із такої посмішки і твоїх винних очей. Чесно кажучи, типаж – попсовий в драбадан, але ж треба чимось розважатися в ранковому трамваї. ОК, ти дісталася до того історично значущого пам'ятника архітектури – Мороґорівського двору. Піднялася східцями від арки до під'їзду і скинула з голови каптур, щоби почути ті самі китайські дзвоники. Але повітря було мертвим – ані найменшого тобі вітерця. І нульова температура. Уже сама по собі відсутність будь-яких звуків видавалася тобі зловісною. Раптом на очі трапилася ще й невеличка сіра башта, що до половини визирала із ґрунту трохи поодаль. Ти ще подумала, що це — майже кладовище на пагорбі. Ти вийшла сходами на четвертий – Мороґорівський – поверх і подзвонила у двері № 41. Ну, і тобі не відчинили. Ти натискала на кнопку дзвоника ще і ще, намагаючись відтворити один із класичних семплів "Prodigy". Врешті-решт за дверима почулося старече шаркання ніг. Клямка слабко сіпнулася. Анемічно засмикалася. Так, ніби в'язень, уже страчений у газовій камері, силою незгоди штовхає невблаганні двері і, на розчарування візитерів із там-того боку, стає усе слабкішим і слабкішим. Твоєму, Етво, відкривачу запхати ключа у замкову щілину виявилося надміру складним. Тож зовсім скоро шаркання віддалилося від дверей. Ти обережно подзвонила ще раз і – о диво – двері відчинилися. На порозі стояв блідий, як смерть, Мороґоро – Його Величність твій Учитель і Ґеній в одній сорочці і трусах, та й то наявність останніх не перевірена. У квартирі стояв огидний запах старості, хвороби і давно немитої плоті. Хоча й було на диво чисто. Великий Художник виявився хронічним алкоголіком, хворим на грипу. Він був один-однісінький і через силу тобі посміхався. Щоби якось пересуватися, він незґрабно хапався за стіни. Ти без зайвої бридливості і жалю навіть спробувала його поцілувати. Так-так, Етво, любов інколи перемагає нудотний запах пересушеного рота. Відтак ти помилася холодною водою, бо не знала, як включати старосвітську колонку. Попрохавши Макса повернутися до ліжка, ти пішла до кухні викидати порожні пляшки і варити собі каву. Перечитавши все, що знайшлося в кухні й зателефонувавши Еженові Мороґоро в інше місто, ти кінцево знудилася, згидилася і – чого правди крити – просто спасувала. Не витримала своєї безпорадності і подзвонила коханцеві у столицю, щоби приїхав тебе забрати. Еженчик Мороґоро з'явився аж під вечір, майже одночасно із твоїм суперменом, і, випивши з вами кави й несхвально відгукнувшись про ваш квітчастий порш "Слава кітчу!", пішов із коханкою на якусь інтелектуальну виставу. Чи до казино. Скажи мені, Етво, чи зустрічався тобі колись гарніший юнак із проникливішими блакитними очима і такою ж стовідсотковою байдужістю до твоєї персони, як Ежен Мороґоро?
В цій історії варто віддати належне самозреченню твого коханця – 600 км зимовою трасою, щоби розсипати перед тобою відро найгарніших зірок. Не такі яскраві очі, як фамільна цінність Мороґоро, та все ж доволі світлі і м'які. Одним словом, належне ти йому віддала у придорожньому мотельчику. Вечірка в бонні-клайдівському стилі результувала зачаттям дитини. Ну хто би думав там про контрацепцію? Тим більше після заспокійливого: "Якщо раптом щось, у тебе будуть найкращі лікарі у Бельгії і жодних проблем..." Так воно і є, Етво – це "щось" має цілком здоровий ґенетичний код. Жодної інцестуальної маячні. От тільки продюсеру винних хромосомів – кровному батечкові – ти нічого не сказала. Бо у твого відданого коханця на той час уже був один суповий набір – молода дружинонька і бебік. Ну, Етво, не кривися, ти ж тут просто квінтесенція благородства – не вимагала ніяких розлучень, не робила скандалів, не ставила хлопця перед довбаним "to be or not to be". А може, щоби втекти від можливого облому, ти просто втекла із півкулі, запакувавши собі в балабеху оту Максодраму.
— А… А звідки? Звідки ти про це знаєш?.. – Етва вже не могла так запросто віднайтися в просторі.
— Ні звідки… — Маркіян, договоривши до кінця, якось дивно розгубився. Ніби сам був шокований власною промовою, — Я ж просто переказав тобі твою ж історійку. Максодраму, як ти її назвала. Не знаю… Мене просто перло, і все.
— Ах ти ж… Едіпе недопижджений… — засичала розлючена Етва, — ну, зараз і мене попре. Хто там у тебе був? Жінка- сокира, кажеш? Сарайна демониця? Волохата лісовиця? Хтива стріхова упирка? Ага, а хуй там! А от щодо рідної тітоньки… Навіть не молодшої маминої сестри, а її сестри-однолітки, схожої з матусею, як дві колгоспні корови. ОК, пардон. Тітонька – це майже двоюрідна сестра. У деяких країнах – цілком леґальний і порядний Ehepartner[5].
Маркіян важко дихав.
— Сів, кажеш, на мопеда і поїхав на захід сонця? – нещадно провадила Етва, — сто кілометрів профіґачив, цнотливчику мамин? Ну, може у якійсь іншій системі координат так і було. Але ж ми тупо в Декартовій кантуємося. So. І в цій системі ти сів на свого вбогого роверика "Україна" і проїхав два квартали до будинку твоєї заможної тітоньки. Заможної – тому й занадто гарної для свого бальзаківського віку. А що? Реальний, хе-хе, захід сонця. Трагічна краса відмирання. У неї знайшлася пляшечка "Бейлісу" в барі для пухнастого небожика. Фе, Маркіяне, ти направду любиш "Бейліс"? Ну, потім все було вже геть банально. Тітонька відвела тебе до своєї зимної хай-текової кухні й, розшпиливши тобі джинсики, добрим словом-ніжними вустами трохи підняла загальний тонус організму. Щоправда, він, в силу юної незіпсованості, ледве відразу й не видав на-гора увесь свій власний – ха-ха! – бейліс. Коханій тітоньці у пельку, м-да. Але мадама sehr[6] експірієнсд, тож хутенько роздуплила тебе і надуплилася зверху сама. Посадила Марчика (так вони тебе з мамцьою називали?) на стільчика і ввібрала його у своє лоно, як Бейя Ґабриція. Воно би все, може, і розсмокталося тихенько в ероґованих тонах, якби – ах, знову все так пластко, Маркіяне, тобі явно треба було жити за часів
— Ходімо, — спалахнувши, сказав він.
— Ходімо, — Етва байдуже підвелася і пішла слідом за хлопцем.
— От вона. Настасья, блін, Філіпавна, зазноба моя! – і витягнув з полички свій ескіз. – Або ще тут. – Маркіян дістав із куртки знимок.
— Ну... – Етва ковзнула поглядом по малюнку, — фовізмом бавимося? Шкода, що вже не модно.
Маркіяна пересмикнуло: знайшов, кому показувати своє брудне спіднє. У Етви, окрім художньої чуйки, був іще більший талант: зверхність і марнота. Маркіян забрав у неї з рук фотокартку.
— ОК, старий, вибач. Професійні зайоби. А що за фотка? Це з неї ти натуру малював?
— Ні. Навпаки все. Але давай спочатку вип'ємо. Тут є місцеве віскі. Гидота дика, але дешевша за пиво.
— We will be on hot land, on hot sand… — Етва сіла на пурпурове бамбуове ліжко, — а ром у них є?
— Ром є навіть у мене. Мішати з кокою?
— Ні, дякую. Я й так руйнуюся... – Етва несподівано спохмурніла. – Коротше, я вагітна. Але тебе то не має їбати. — Пиймо, браття, гей!
І браття випили. За якихось півгодини вони вже сиділи одне супроти одного на ліжку і стільці й, попідпиравши голови руками і впершись ліктями в коліна, розповідали один одному свої історії. Загальний текст виходив чимось схожим на дилетантські тексти уявних письменників країн третього світу, де табуляція виступає замінником Отця і Сина, і Духа Святого.
— God, forgive me[3]… — зітхнула Етва. – І що то буде з того кровозмішення?
— А що ж-бо вилізе зі змішення слини і фарби? – й собі провадив Маркіян.
Далі Етва:
— Ненавиджу секс.
Маркіян:
— Секс помер.
Відтак у Етвиній голові застрибали чиїсь невгамовно-дурнуваті рядки (як потім з'ясувалося, продакшена поета Андрія Бондаря, що з ним вона стрічалася на якійсь богемній пиятиці в Катовіце):
"...Треба вилучити зі свого кровообігу слово «секс». Воно вже встигло обрости такими жахливими сенсами. «Чи можливе кохання без сексу?» «Кохання без сексу – без сенсу?» «Чи можливий секс без кохання?» «Секс без кохання – лазанья?» «Чи можна кохати, але спати з іншим-іншою-іншими?» «Секс і місто» «Секс і районний центр» «Секс і село» «Секс із граблями й вилами» «Секс із викрутками і чорнилами» «Секс по телефону» «Секс віртуальний» «Секс горизонтальний і вертикальний» «Секс банальний і секс буквальний» «Секс з бананом і секс з батоном» «Секс з гандоном і без гандону» «Секс з Дідоною і Горгоною» «Секс з Мадонною» «Секс із законною дружиною і незаконною» «Секс в Болоньї, Гавані і на териконі» «Секс із законницями й іконами» «Секс з поклонами і прокльонами» «Секс анальний і оральний» «Секс генітальний і вагінальний» «Секс благальний» «Секс очевидний і неймовірний» «Секс манірний і неоковирний»… Хухххх!...
І звуки раптом зникли. Просто не стало їх і все. Загас чорно-білий телевізор на кухні гуртожитку харчового інституту — почався мертвий сезон. Почався і тривав. До того, як. До того, як у вухах запищало і щось вибухнуло, ніби у глухого розірвався мозок.
— А знаєш, Етво, — ще за якийсь час після цієї ромової мовчанки (пухкої, зрештою, як ромова бабка до продажу в підземках київського метро), — насправді ж усе було по-іншому. Або просто було в інший день. За місяць до того чи місяць по тому.
— Га? – Етва звела на нього каламутні болотяні очі.
— Я знаю, як усе було насправді. Хоча... fuck слово "насправді". Як і слово "знаю". Не принципові вони. Aber[4].
— So? – Етва підняла брови і впустила на пілогу шклянку.
— Так, — Маркіян дивився кудись повз неї, — ти приїхала тоді до Мороґоро у Північне місто, але ніхто тебе не зустрічав. І була тоді не друга година ночі, а майже восьма ранку. Ти сіла на трамвай номер 1 і поїхала просто до центру. Дорогою ти ще розмірковувала над каоліновими посмішками молодесеньких послушниць греко-католицького монастиря. Ти міркувала про те, яким би вийшов типаж, зліплений із такої посмішки і твоїх винних очей. Чесно кажучи, типаж – попсовий в драбадан, але ж треба чимось розважатися в ранковому трамваї. ОК, ти дісталася до того історично значущого пам'ятника архітектури – Мороґорівського двору. Піднялася східцями від арки до під'їзду і скинула з голови каптур, щоби почути ті самі китайські дзвоники. Але повітря було мертвим – ані найменшого тобі вітерця. І нульова температура. Уже сама по собі відсутність будь-яких звуків видавалася тобі зловісною. Раптом на очі трапилася ще й невеличка сіра башта, що до половини визирала із ґрунту трохи поодаль. Ти ще подумала, що це — майже кладовище на пагорбі. Ти вийшла сходами на четвертий – Мороґорівський – поверх і подзвонила у двері № 41. Ну, і тобі не відчинили. Ти натискала на кнопку дзвоника ще і ще, намагаючись відтворити один із класичних семплів "Prodigy". Врешті-решт за дверима почулося старече шаркання ніг. Клямка слабко сіпнулася. Анемічно засмикалася. Так, ніби в'язень, уже страчений у газовій камері, силою незгоди штовхає невблаганні двері і, на розчарування візитерів із там-того боку, стає усе слабкішим і слабкішим. Твоєму, Етво, відкривачу запхати ключа у замкову щілину виявилося надміру складним. Тож зовсім скоро шаркання віддалилося від дверей. Ти обережно подзвонила ще раз і – о диво – двері відчинилися. На порозі стояв блідий, як смерть, Мороґоро – Його Величність твій Учитель і Ґеній в одній сорочці і трусах, та й то наявність останніх не перевірена. У квартирі стояв огидний запах старості, хвороби і давно немитої плоті. Хоча й було на диво чисто. Великий Художник виявився хронічним алкоголіком, хворим на грипу. Він був один-однісінький і через силу тобі посміхався. Щоби якось пересуватися, він незґрабно хапався за стіни. Ти без зайвої бридливості і жалю навіть спробувала його поцілувати. Так-так, Етво, любов інколи перемагає нудотний запах пересушеного рота. Відтак ти помилася холодною водою, бо не знала, як включати старосвітську колонку. Попрохавши Макса повернутися до ліжка, ти пішла до кухні викидати порожні пляшки і варити собі каву. Перечитавши все, що знайшлося в кухні й зателефонувавши Еженові Мороґоро в інше місто, ти кінцево знудилася, згидилася і – чого правди крити – просто спасувала. Не витримала своєї безпорадності і подзвонила коханцеві у столицю, щоби приїхав тебе забрати. Еженчик Мороґоро з'явився аж під вечір, майже одночасно із твоїм суперменом, і, випивши з вами кави й несхвально відгукнувшись про ваш квітчастий порш "Слава кітчу!", пішов із коханкою на якусь інтелектуальну виставу. Чи до казино. Скажи мені, Етво, чи зустрічався тобі колись гарніший юнак із проникливішими блакитними очима і такою ж стовідсотковою байдужістю до твоєї персони, як Ежен Мороґоро?
В цій історії варто віддати належне самозреченню твого коханця – 600 км зимовою трасою, щоби розсипати перед тобою відро найгарніших зірок. Не такі яскраві очі, як фамільна цінність Мороґоро, та все ж доволі світлі і м'які. Одним словом, належне ти йому віддала у придорожньому мотельчику. Вечірка в бонні-клайдівському стилі результувала зачаттям дитини. Ну хто би думав там про контрацепцію? Тим більше після заспокійливого: "Якщо раптом щось, у тебе будуть найкращі лікарі у Бельгії і жодних проблем..." Так воно і є, Етво – це "щось" має цілком здоровий ґенетичний код. Жодної інцестуальної маячні. От тільки продюсеру винних хромосомів – кровному батечкові – ти нічого не сказала. Бо у твого відданого коханця на той час уже був один суповий набір – молода дружинонька і бебік. Ну, Етво, не кривися, ти ж тут просто квінтесенція благородства – не вимагала ніяких розлучень, не робила скандалів, не ставила хлопця перед довбаним "to be or not to be". А може, щоби втекти від можливого облому, ти просто втекла із півкулі, запакувавши собі в балабеху оту Максодраму.
— А… А звідки? Звідки ти про це знаєш?.. – Етва вже не могла так запросто віднайтися в просторі.
— Ні звідки… — Маркіян, договоривши до кінця, якось дивно розгубився. Ніби сам був шокований власною промовою, — Я ж просто переказав тобі твою ж історійку. Максодраму, як ти її назвала. Не знаю… Мене просто перло, і все.
— Ах ти ж… Едіпе недопижджений… — засичала розлючена Етва, — ну, зараз і мене попре. Хто там у тебе був? Жінка- сокира, кажеш? Сарайна демониця? Волохата лісовиця? Хтива стріхова упирка? Ага, а хуй там! А от щодо рідної тітоньки… Навіть не молодшої маминої сестри, а її сестри-однолітки, схожої з матусею, як дві колгоспні корови. ОК, пардон. Тітонька – це майже двоюрідна сестра. У деяких країнах – цілком леґальний і порядний Ehepartner[5].
Маркіян важко дихав.
— Сів, кажеш, на мопеда і поїхав на захід сонця? – нещадно провадила Етва, — сто кілометрів профіґачив, цнотливчику мамин? Ну, може у якійсь іншій системі координат так і було. Але ж ми тупо в Декартовій кантуємося. So. І в цій системі ти сів на свого вбогого роверика "Україна" і проїхав два квартали до будинку твоєї заможної тітоньки. Заможної – тому й занадто гарної для свого бальзаківського віку. А що? Реальний, хе-хе, захід сонця. Трагічна краса відмирання. У неї знайшлася пляшечка "Бейлісу" в барі для пухнастого небожика. Фе, Маркіяне, ти направду любиш "Бейліс"? Ну, потім все було вже геть банально. Тітонька відвела тебе до своєї зимної хай-текової кухні й, розшпиливши тобі джинсики, добрим словом-ніжними вустами трохи підняла загальний тонус організму. Щоправда, він, в силу юної незіпсованості, ледве відразу й не видав на-гора увесь свій власний – ха-ха! – бейліс. Коханій тітоньці у пельку, м-да. Але мадама sehr[6] експірієнсд, тож хутенько роздуплила тебе і надуплилася зверху сама. Посадила Марчика (так вони тебе з мамцьою називали?) на стільчика і ввібрала його у своє лоно, як Бейя Ґабриція. Воно би все, може, і розсмокталося тихенько в ероґованих тонах, якби – ах, знову все так пластко, Маркіяне, тобі явно треба було жити за часів
Вы читаете Ґанеша і Синкопа
×