сльози та ганьба! А все мати! всьому причиною була вона, рідна мати! Забаглося їй, мовляв, свою дочку єдину бачити княгинею! От тобі й княгиня! Милуйся тепер на свою княгиню! Милуйся тепер на прекрасне своє село, на свій сад зелений, на свій дім високий! Милуйся, Катерино Лукіянівно! Милуйся на свої хороші вчинки! Ти, одна ти, все оце натворила!
— Та цур їй, Микитівно, не згадуйте її, нехай їй лихо сниться! Розказуйте, що там далі буде.
— Ох! Я не знаю, як мені й оповідати, бо тут піде таке страшне та гидке, що гріх і подумати, а не те, що переказувати.
— Розказуйте вже, Микитівно, до краю, а то не треба було й зачинать, — сказав господар, наливаючи чарку сливянки й підносячи її оповідачці.
— Спасибі, Степановичу, спасибі, я вже моїми слізьми впилася.
— А не хочете, то як хочете, так ми з добродієм випємо, а ви тимчасом розкажете, як воно у вас те нове господарювання почалося, — говорив далі господар, частуючи мене сливянкою.
— А почалось ось як, — промовила бабуся і, помовчавши, мало не скрикнула:
— Ну, скажіть же мені, люди добрі, чого цій грішниці ще бракувало? Пані на всю губу! Всякого добра видимо-невидимо, в розкошах купалася! Так ні! Мало! Дайте мені зятя — князя, а то умру, як не дасте! Добула, виторгувала, купила собі князя, продавши свою єдину дочку. Ой, матері, матері, забуваєте ви, як ви, дитину рожавши, страждали, — коли так дешево продаєте дитину, що вам так дорого обійшлася?
Стара замовкла, а господар сказав:
— Усе воно так, Микитівно, а ми все таки не знаємо, як у вас почалося нове господарювання.
І вона спокійно оповідала далі:
— А почалося воно, Степановичу, так, що князь у покоях псярню завів... От як почалося нове господарювання... Що Божого дня гульня та бенкети; світу Божого, було, не бачиш за димом від тютюну, а вже про інше нема що й казати. А ще, було, як покличе до себе на полювання усю свою драгунію з Козельця, то й не приведи, Господи! Наїдуть пяні, брудні, гидкі такі, що не дай Боже й уві сні таких побачити! Та ще кожен возьме собі по деньщику такому ж гидкому, як і сам. Та й не день, не два, не три, а цілий тиждень гостюють. А чого вони за той тиждень накоять у домі, так мені й оповідати сором! Свининець, сущий свининець! Так що, було, цілий місяць після них миємо та викурюємо. Отут тілько я й довідалась, що значить ота драгунія. А Катерина Лукіянівна дивиться на них та тілько посміхається, та й годі!
— Не минуло й місяця, як він усе вже прибрав до своїх рук. Ключі від скрині й льоху були в того поганого Яшки, так що, коли чого захоче Катерина Лукіянівна, то треба було просити в Яшки. Отут і вона вже вперше й заплакала, тут і вона вже побачила свого князя таким, яким його треба було матері бачити ще до шлюбу. Але ж вона, горда, й знаку не подавала, що все бачить. А як прийде, було, їй до скруту, не в могу стане, вона, хоч і через велику силу, а все таки всміхається та на жарти все й поверне. А Катруся, моя бідна Катруся, сидить, було, в свому покої день і ніч та сльози річкою розливає... А він — і це не раз таке траплялося — приїде опівночі з Козельця пяний, привезе з собою жида з цимбалами, поставить усіх на ноги: "Танцюйте, — кричить — хахлацькі душі, а ні, то всіх вас передушу! " Ми, було, з Катрусею втечемо собі: влітку в сад, а зимою нераз і в селянській хаті ночували.
— Мені тілько ось що здається чудним, — перебив її господар — як ви не догадалися пяного його задушити, а сказали б, що вмер з перепою, або просто згорів.
— Е! Таке думаєте! Легко воно сказати!... а гріх, а страшний суд, Степановичу? Ні, нехай собі вмирає своєю смертю. Господь йому — і суд, і кара, а не ми, грішні.
— Воно ніби й так, Микитівно, та буває ще й ось як: одному розбишаці на сповіді в Києві чернець загадав таку покуту, чи пак епітимію: "Возьми, — каже — непрощенний грішнику, два камені, звяжи їх докупи ременем-сирицею, перекинь через плечі, і коли ремінь перерветься, тоді гріхи твої прощені будуть." Отож іде він з тими каменями через кладовище та й бачить, що на свіжій могилі блудний син матір свою проклинає. — "Господи, — каже розбишака — не одну добру людину вирядив я на той світ, виряжу я туди й цього злочинця-злоріку!" — І як тілько вбив його, ремінь наче ножем перерізало. От що! — виразисто додав господар.
— Ну, так що ж там у вас потім діялось, Микитівно? — сказав він, присовуючи до себе кухоль з сливянкою.
— Ох, діялось, Степановичу, діялось! Співи та танці, та північні бенкети, і до того добенкетувалися, що на кінець зими нічого було й на стіл поставити. Драгунія, знаєте, така голодна наїде, що хоч макітру порожню постав їй на стіл, то й ту зїсть. Все, що не постав, — неначе мітлою зметуть, а як, було, не встигнемо вчас з столу посуд забрати, то й посуд полетить під стіл; сказано — пяні люди! А сам князь сидить собі за столом та знай у долоні плеще та кричить: ура! Спершу я не розуміла цього слова та й думала, що він сердиться та лає своїх гостей, а виходить — він тішився, що вони його добро плюндрували. Отак от вони цілу зиму просодомили та прогоморили, а навесні дивимося: наше поле не зеленіє, — ні трава, ні жито, ні пшениця не зеленіють. Минули й Зелені Свята, а поле чорне, наче на ньому нічого й не сіяно. Вже й молебствували, і воду в криницях святили, — ні, нічого не зійшло. Ярину посіяли, — зерно в землі загибло... Люди заплакали, худоба заревла з голоду, а нарешті й собаки завили та порозбігались. І Господь його знає, звідкіля вовки взялися, — вдень і вночі так, було, й ходять по селі. Ой, було горе, всесвітнє горе! А нам було горе подвійне: одне — те, що люди на селі пухли з голоду, здихали, як ті собаки, — без сповіді, без святого причастя (отець Купріян і сам занедужав); а друге наше горе було те, що наш князь нічого цього не бачить: закличе до себе свою драгунію з Козельця — з челяддю, з кіньми, з собаками, та й годує їх та поїть цілий місяць, а про те йому й байдуже, що в селян жадної стріхи на хатах не зосталося, все скотина зїла; у лісі не зосталося жадного дерева живого: ні дуба, ні ясена, ні клена, ні осики, та на що вже верба — яка гірка, — і ту люди пообдирали та й зїли. Ой, Господи, що то Господь робить з людиною! Глянеш, було, зовсім не чоловік ходить, а щось страшне, звіря якесь голодне; без жаху й глянути на нього не можна!... А діти!... оті бідні діти! Просто пухли з голоду; лазять, було, серед вулиці, наче цуценята, та тілько й знають одне слово: "папи, папи!"...
Ви, може, собі думаєте, що хліба в нас не було? Миші його їли в скиртах та в коморах, літ пять можна було б годувати не тілько наше село, а й цілий Козелець. Та що ж ти робитимеш? Не дає людям: "Краще — каже — продам, як подорожчає, а люди нехай дохнуть, од них користи мало!"... Катруся, моя бідна, заїкнеться було замовити слово за людей, а він на неї гаркне, як на свого білого собаку: "Мовчи, хіба я не знаю, що роблю?" Вона й замовкне; піде до другого покою та в сльози, а я, дивлячись на неї, й собі! Що з ним зробиш? Сказано, звір, а не людина! І Бог його святий знає, як вона ще оту бідну дитину виносила!
— Вона тоді вже вагітна була — наприкінці — оцією самою дитиною, що ви її сьогодні бачили, — говорила далі стара, звертаючись до мене. — А коли, було, він пяний засне, вона, тремтячи, навшпиньках пройде мимо нього до свого покою, впаде навколішки перед образом Скорбящої Божої Матері помолитися, та так гірко заплаче, так гірко, так тяжко, що я й не бачила ніколи, щоб люди так плакали. Мене навіть страх брав. А як він поїде з своєю драгунією на полювання, ми возьмемо кожна по мішку хліба печеного та... я ще, було, й кажу їй: "Не беріть хліба, не підіймайте через силу, самі ви бачите, які ви... я й сама понесу." А вона: "Нічого, — каже — Микитівно (вона мене теж звала Микитівною), ти тілько вказуй мені, в кого є маленькі діти та старі, немічні люди." От ми й підемо по хатах... Господи! Чого я там не надивилася!... Голодна мати вириває з рук хліб у своєї вмираючої дитини!... І вовчиха, мабуть, того не зробить, — от що голод робить!
Зайшли ми якось до однієї хати. Ой, я тої хати, доки на світі житиму, не забуду. Відчинили двері, а на нас так і війнуло пусткою. Входимо й бачимо: серед хати на долівці лежить двойко худих-прехудих дітей, тілько коліна в них товсті. Одне вже зовсім конало, а друге ще губками ворушило; а біля них сидить мати, — простоволоса, худа, бліда, в розідраній сорочці й без запаски. А очі в неї, Боже, які страшні! А вона не дивиться ними ні на дітей, ні на кого, а так собі, Бог його зна, на що вона дивиться. Як тілько ми стали на порозі, вона ніби глянула на нас та й закричала: "Не треба, не треба хліба." Я дістала з мішка шматок хліба і подала їй. Вона мовчки вхопила його обома руками, затремтіла, піднесла до уст мертвої дитини, а потім зареготалася... Ми вийшли з хати.
— Так, так, — ви, Микитівно, багацько таки дечого бачили на своїм віку, — промовив господар, з співчуттям дивлячись на стареньку.
— І не кажіть, Степановичу! Не приведи, Господи, нікому бачити те, що я бачила.
— Господь його милосердний знає, — говорив далі господар, звертаючись до мене, — як воно все так хитро та мудро влаштовано на світі! Я про себе скажу: мене оті прокляті голодні літа просто на ноги поставили. У мене хліба й свого таки доволі було, та в людей ще прикупив, наче знав, що будуть неврожаї. Отож, як настав голодний рік, до мене всі й сунули по хліб; я, хоч і продавав вчетверо дешевше, ніж пани жидам продавали, та все ж добру копійку виручив! Чумаки мої одну зиму зимували з худобою на Дону, а другу
— Та цур їй, Микитівно, не згадуйте її, нехай їй лихо сниться! Розказуйте, що там далі буде.
— Ох! Я не знаю, як мені й оповідати, бо тут піде таке страшне та гидке, що гріх і подумати, а не те, що переказувати.
— Розказуйте вже, Микитівно, до краю, а то не треба було й зачинать, — сказав господар, наливаючи чарку сливянки й підносячи її оповідачці.
— Спасибі, Степановичу, спасибі, я вже моїми слізьми впилася.
— А не хочете, то як хочете, так ми з добродієм випємо, а ви тимчасом розкажете, як воно у вас те нове господарювання почалося, — говорив далі господар, частуючи мене сливянкою.
— А почалось ось як, — промовила бабуся і, помовчавши, мало не скрикнула:
— Ну, скажіть же мені, люди добрі, чого цій грішниці ще бракувало? Пані на всю губу! Всякого добра видимо-невидимо, в розкошах купалася! Так ні! Мало! Дайте мені зятя — князя, а то умру, як не дасте! Добула, виторгувала, купила собі князя, продавши свою єдину дочку. Ой, матері, матері, забуваєте ви, як ви, дитину рожавши, страждали, — коли так дешево продаєте дитину, що вам так дорого обійшлася?
Стара замовкла, а господар сказав:
— Усе воно так, Микитівно, а ми все таки не знаємо, як у вас почалося нове господарювання.
І вона спокійно оповідала далі:
— А почалося воно, Степановичу, так, що князь у покоях псярню завів... От як почалося нове господарювання... Що Божого дня гульня та бенкети; світу Божого, було, не бачиш за димом від тютюну, а вже про інше нема що й казати. А ще, було, як покличе до себе на полювання усю свою драгунію з Козельця, то й не приведи, Господи! Наїдуть пяні, брудні, гидкі такі, що не дай Боже й уві сні таких побачити! Та ще кожен возьме собі по деньщику такому ж гидкому, як і сам. Та й не день, не два, не три, а цілий тиждень гостюють. А чого вони за той тиждень накоять у домі, так мені й оповідати сором! Свининець, сущий свининець! Так що, було, цілий місяць після них миємо та викурюємо. Отут тілько я й довідалась, що значить ота драгунія. А Катерина Лукіянівна дивиться на них та тілько посміхається, та й годі!
— Не минуло й місяця, як він усе вже прибрав до своїх рук. Ключі від скрині й льоху були в того поганого Яшки, так що, коли чого захоче Катерина Лукіянівна, то треба було просити в Яшки. Отут і вона вже вперше й заплакала, тут і вона вже побачила свого князя таким, яким його треба було матері бачити ще до шлюбу. Але ж вона, горда, й знаку не подавала, що все бачить. А як прийде, було, їй до скруту, не в могу стане, вона, хоч і через велику силу, а все таки всміхається та на жарти все й поверне. А Катруся, моя бідна Катруся, сидить, було, в свому покої день і ніч та сльози річкою розливає... А він — і це не раз таке траплялося — приїде опівночі з Козельця пяний, привезе з собою жида з цимбалами, поставить усіх на ноги: "Танцюйте, — кричить — хахлацькі душі, а ні, то всіх вас передушу! " Ми, було, з Катрусею втечемо собі: влітку в сад, а зимою нераз і в селянській хаті ночували.
— Мені тілько ось що здається чудним, — перебив її господар — як ви не догадалися пяного його задушити, а сказали б, що вмер з перепою, або просто згорів.
— Е! Таке думаєте! Легко воно сказати!... а гріх, а страшний суд, Степановичу? Ні, нехай собі вмирає своєю смертю. Господь йому — і суд, і кара, а не ми, грішні.
— Воно ніби й так, Микитівно, та буває ще й ось як: одному розбишаці на сповіді в Києві чернець загадав таку покуту, чи пак епітимію: "Возьми, — каже — непрощенний грішнику, два камені, звяжи їх докупи ременем-сирицею, перекинь через плечі, і коли ремінь перерветься, тоді гріхи твої прощені будуть." Отож іде він з тими каменями через кладовище та й бачить, що на свіжій могилі блудний син матір свою проклинає. — "Господи, — каже розбишака — не одну добру людину вирядив я на той світ, виряжу я туди й цього злочинця-злоріку!" — І як тілько вбив його, ремінь наче ножем перерізало. От що! — виразисто додав господар.
— Ну, так що ж там у вас потім діялось, Микитівно? — сказав він, присовуючи до себе кухоль з сливянкою.
— Ох, діялось, Степановичу, діялось! Співи та танці, та північні бенкети, і до того добенкетувалися, що на кінець зими нічого було й на стіл поставити. Драгунія, знаєте, така голодна наїде, що хоч макітру порожню постав їй на стіл, то й ту зїсть. Все, що не постав, — неначе мітлою зметуть, а як, було, не встигнемо вчас з столу посуд забрати, то й посуд полетить під стіл; сказано — пяні люди! А сам князь сидить собі за столом та знай у долоні плеще та кричить: ура! Спершу я не розуміла цього слова та й думала, що він сердиться та лає своїх гостей, а виходить — він тішився, що вони його добро плюндрували. Отак от вони цілу зиму просодомили та прогоморили, а навесні дивимося: наше поле не зеленіє, — ні трава, ні жито, ні пшениця не зеленіють. Минули й Зелені Свята, а поле чорне, наче на ньому нічого й не сіяно. Вже й молебствували, і воду в криницях святили, — ні, нічого не зійшло. Ярину посіяли, — зерно в землі загибло... Люди заплакали, худоба заревла з голоду, а нарешті й собаки завили та порозбігались. І Господь його знає, звідкіля вовки взялися, — вдень і вночі так, було, й ходять по селі. Ой, було горе, всесвітнє горе! А нам було горе подвійне: одне — те, що люди на селі пухли з голоду, здихали, як ті собаки, — без сповіді, без святого причастя (отець Купріян і сам занедужав); а друге наше горе було те, що наш князь нічого цього не бачить: закличе до себе свою драгунію з Козельця — з челяддю, з кіньми, з собаками, та й годує їх та поїть цілий місяць, а про те йому й байдуже, що в селян жадної стріхи на хатах не зосталося, все скотина зїла; у лісі не зосталося жадного дерева живого: ні дуба, ні ясена, ні клена, ні осики, та на що вже верба — яка гірка, — і ту люди пообдирали та й зїли. Ой, Господи, що то Господь робить з людиною! Глянеш, було, зовсім не чоловік ходить, а щось страшне, звіря якесь голодне; без жаху й глянути на нього не можна!... А діти!... оті бідні діти! Просто пухли з голоду; лазять, було, серед вулиці, наче цуценята, та тілько й знають одне слово: "папи, папи!"...
Ви, може, собі думаєте, що хліба в нас не було? Миші його їли в скиртах та в коморах, літ пять можна було б годувати не тілько наше село, а й цілий Козелець. Та що ж ти робитимеш? Не дає людям: "Краще — каже — продам, як подорожчає, а люди нехай дохнуть, од них користи мало!"... Катруся, моя бідна, заїкнеться було замовити слово за людей, а він на неї гаркне, як на свого білого собаку: "Мовчи, хіба я не знаю, що роблю?" Вона й замовкне; піде до другого покою та в сльози, а я, дивлячись на неї, й собі! Що з ним зробиш? Сказано, звір, а не людина! І Бог його святий знає, як вона ще оту бідну дитину виносила!
— Вона тоді вже вагітна була — наприкінці — оцією самою дитиною, що ви її сьогодні бачили, — говорила далі стара, звертаючись до мене. — А коли, було, він пяний засне, вона, тремтячи, навшпиньках пройде мимо нього до свого покою, впаде навколішки перед образом Скорбящої Божої Матері помолитися, та так гірко заплаче, так гірко, так тяжко, що я й не бачила ніколи, щоб люди так плакали. Мене навіть страх брав. А як він поїде з своєю драгунією на полювання, ми возьмемо кожна по мішку хліба печеного та... я ще, було, й кажу їй: "Не беріть хліба, не підіймайте через силу, самі ви бачите, які ви... я й сама понесу." А вона: "Нічого, — каже — Микитівно (вона мене теж звала Микитівною), ти тілько вказуй мені, в кого є маленькі діти та старі, немічні люди." От ми й підемо по хатах... Господи! Чого я там не надивилася!... Голодна мати вириває з рук хліб у своєї вмираючої дитини!... І вовчиха, мабуть, того не зробить, — от що голод робить!
Зайшли ми якось до однієї хати. Ой, я тої хати, доки на світі житиму, не забуду. Відчинили двері, а на нас так і війнуло пусткою. Входимо й бачимо: серед хати на долівці лежить двойко худих-прехудих дітей, тілько коліна в них товсті. Одне вже зовсім конало, а друге ще губками ворушило; а біля них сидить мати, — простоволоса, худа, бліда, в розідраній сорочці й без запаски. А очі в неї, Боже, які страшні! А вона не дивиться ними ні на дітей, ні на кого, а так собі, Бог його зна, на що вона дивиться. Як тілько ми стали на порозі, вона ніби глянула на нас та й закричала: "Не треба, не треба хліба." Я дістала з мішка шматок хліба і подала їй. Вона мовчки вхопила його обома руками, затремтіла, піднесла до уст мертвої дитини, а потім зареготалася... Ми вийшли з хати.
— Так, так, — ви, Микитівно, багацько таки дечого бачили на своїм віку, — промовив господар, з співчуттям дивлячись на стареньку.
— І не кажіть, Степановичу! Не приведи, Господи, нікому бачити те, що я бачила.
— Господь його милосердний знає, — говорив далі господар, звертаючись до мене, — як воно все так хитро та мудро влаштовано на світі! Я про себе скажу: мене оті прокляті голодні літа просто на ноги поставили. У мене хліба й свого таки доволі було, та в людей ще прикупив, наче знав, що будуть неврожаї. Отож, як настав голодний рік, до мене всі й сунули по хліб; я, хоч і продавав вчетверо дешевше, ніж пани жидам продавали, та все ж добру копійку виручив! Чумаки мої одну зиму зимували з худобою на Дону, а другу
Вы читаете Княгиня
×