Усе це, м’яко кажучи, була неправда, й про це знав Сумароков, котрий певний час служив ад’ютантом у графів Г. Головіна та О. Розумовського, блазнював, за словами О. Пушкіна, у тодішніх вельмож Шувалова і Паніна.
Близько десятка хвалебних од, присвячених вступові Єлизавети на престол, написав М. Ломоносов. Дослідники по-різному говорять про них. Одні твердять, нібито Ломоносов писав їх як «офіційно-службовий поет» на замовлення царського двору та академії, почесним членом якої він був. Професор Д. Благой зазначав, що врочисті оди, як і фейерверки та ілюмінації, були обов’язковою частиною придворних свят. Інші доводять: поет друкував оди «за свій кошт», надаючи їм суспільно-виховного значення та проводячи у них, за влучними словами О. Пушкіна, «торжество своїх ідей». Тон таких «благодарственных восклицаний» старанно будуть наслідувати й інші поети, у тому числі й українські.
За «оди похвальні», «оди духовні», панегіричні «слова» і «надписи», за пропаганду ідеї розквіту вітчизни під опікою освічених правителів ще сучасники дорікали Ломоносову. Навіть О. Сумароков, над яким підсміювалися, справедливо писав: «Не завидую тебе, что, следуя общему обычаю ласкати царей, нередко недостойным не токмо похвалы стройным гласом воспетой, но ниже гудочного брацания, ты льстил похвалою в стихах Елисавете. И если бы можно было без уязвления истины и потомства, простил бы я тебе ради признания твоея души ко благодеяниям». За улесливий тон в одах нікчемним царям та їхнім фаворитам «російському Піндару» — Ломоносову дорікав і О. Радищев, хоча водночас і пробачав генієві за одописання в окремому нарисі «Подорожі з Петербурга в Москву».
О. Пушкін писав: «Ломоносов заповнив урочисті свої оди пишномовною хвалою; він прямо називає благодійника свого графа Шувалова своїм благодійником; він у якійсь придворній ідилії оспівує графа К. Розумовського під ім’ям Полідора; він віршами поздоровляє графа Орлова у зв’язку із поверненням його з Фінляндії…» Водночас поет визнає Ломоносова великою людиною, кажучи, що той створив перший університет у Росії й сам був «першим нашим університетом» за багатогранністю знань. Але біда, що в тому університеті професор поезії, ораторського мистецтва і красномовства мусив служити як «чиновник, а не поет, натхненний з неба, не оратор, що сильно захоплює».
Та звинувачувати вченого в підлабузництві навряд чи можна. То була данина традиції. Міг Ломоносов бути й іншим: коли фаворит Єлизавети і братів Розумовських, перший куратор Московського університету Шувалов «пожартував» над вченим, той з гідністю відповів: «Не токмо у стола знатних господ или каких земных владетелей дураком быть не хочу, но и ниже у самого Господа Бога». Не всі поети мали сміливість так сказати, швидше навпаки, за що отримували ордени і подаяння.
Шлюб цариці Єлизавети з козацьким сином
Ще до коронації Єлизавета мала «альковні романи» і кількома двірськими молодиками, у тому числі зі своїм ад’ютантом і співучасником п’яних оргій О. Шубіним, якого згодом, аби не муляв очей, заслали далеко в Сибір.
Згодом фаворитами Єлизавети стають брати Розумовські — нащадки небагатого реестрового козака Розума з хутора Лемеші Козєлєцького повіту на Чернігівщині. Це вже ціла історія, про яку варто сказати докладніше.
Старшого із Розумовських — двадцятилітнього півчого Олексія — запримітив за чудовий голос переяславський поміщик, урядовий комісар по вивозу угорського вина із Токаю, яке полюбляла Єлизавета, полковник Федір Вишневський під час слухання церковної відправи у селі Чемері неподалік хутора Лемеші. Він умовив Олексія їхати до Петербурга й у І 731 році влаштував його до придворної капели. Гарний, ставний і співучий «малорос» впав у око і Єлизаветі. Відкрите кількарічне перелюбство «Петровой дщери» після її вступу на трон закінчилося морганатичним шлюбом у 1742 році з Олексієм Розумом. Козачий син уже через два роки стає «графом Розумовським», але без права престолонаслідування.
