— Сьогодні вранці найменша дочка моя в морі купалася та й впустила перстень у воду. Хоч як шукала — не знайшла. Як завтра до обіду принесеш перстень, так будеш живий, а не принесеш — усім вам кінець!
Іде князь до своїх і плаче. Іван Голик побачив його й питає:
— А чого ти, князю, плачеш?
Князь і розповідає — отака, мовляв, напасть.
— Бреше змій, — Іван каже, — то він сам у дочки перстень взяв та у воду й вкинув. Лягай спати. Завтра зранку до моря піду, чи не дістану.
Назавтра вранці приходить Іван Голик до моря та як гукне богатирським голосом, як свисне молодецьким посвистом! Море забушувало, й випливають з моря ті дві щуки, що він їх порятував. Випливають і кажуть:
— Нащо ти нас, Іване Голику, кличеш?
— На допомогу кличу, — каже Іван, — змій учора понад морем літав і доччин перстень у воду вкинув. Відшукайте мені його!
Щуки миттю пірнули у воду й попливли.
Плавали, плавали, шукали, шукали — ніде нема! Попливли вони до своєї матері, розповідають — таке, мовляв, горе… Мати й каже їм:
— Перстень той у мене. Шкода віддавати, та задля Івана Голика віддам: адже ж він вас, дітей моїх, порятував!
І віддала їм перстень. Вони припливли до Івана й кажуть:
— Отже, тобі й наша відслуга!
Подякував Іван Голик двом щукам і побіг
до князя. А той сидить, плаче, бо змій вже двічі по нього присилав, а персня нема. Як побачив Івана Голика, так і підскочив:
— А що, перстень є?!
— Є, — каже Іван.
Коли це змій сам іде, сердитий такий.
— Що ж, досі персня нема?
— От він! Та я тобі не віддам, а віддам тому, в кого ти взяв.
Посміхнувся змій і каже:
— Гаразд! Ходім обідати, там і віддаси.
Пішли до будинку, а там уже гості сидять — аж одинадцять зміїв. Тут і дочки дожидаються. Князь до найменшої підійшов, вийняв перстень:
— Твій перстень?
А вона зашарілася й каже:
— Мій.
— Як твій, так візьми, та наперед не губи.
І пішли всі обідати. За обідом, при гостях,
змій князеві й каже:
— Є в мене лук у сто пуд. Ото по обіді як вистрелиш з того лука при всіх оцих гостях, так віддам дочку, а не вистрелиш — усім вам кінець!
По обіді пішли всі відпочити, а князь мерщій до Івана Голика та про все й розповідає: тепер уже пропадати нам усім!
— Дурниця, — каже Іван Голик, — як принесуть отой лук, так ти оглянь його та скажи: «Я цим луком не хочу осоромитися, в мене всякий слуга з нього вистрелить», та звели мене покликати. Я вистрілю так, що вже більш ніхто стріляти з нього не зможе.
От вийшов змій з дочками та з гістьми на подвір'я, а за ними несуть слуги лук у сто пуд. Князь навкруг лука обійшов і каже:
— Я цим луком не хочу й соромитись, а покличу котрогось із своїх слуг, кожний з нього вистрілить.
— Ану, ну, нехай спробують! — кажуть змій та його гості.
Князь гукнув:
— Кличте сюди Івана Голика!
Прийшов Іван Голик, лук підняв, оглянув, стрілу заклав, та як вистрілить! — так шматок у двадцять пуд і відломився від лука.
Князь тоді й каже:
— От бачите? Якби оце я вистрілив, так перед всіма й осоромився б!
Іван Голик застромив шматок лука за халяву і пішов до своїх, а князь із зміївнами в будинок. Змії ж зосталися надворі і стали радитись, що б йому ще загадати зробити. Потім покликав змій найменшу дочку, про щось поговорив з нею і відіслав її кудись. А тоді зайшов до будинку й каже князеві:
— Сьогодні вже нерано, нехай вже завтра. Є в мене кінь за дванадцятьма дверима, то як попоїздиш на ньому, так віддам дочку.
Погуляли до вечора, порозходилися спати. Князь прийшов до Івана Голика та про все йому розказав.
Вислухав Іван і каже:
— А ти думаєш, нащо я взяв отой шматок лука? Я ж знав, що таке буде. Отож як підведуть тобі коня, то ти подивись на нього та й скажи: «Не хочу я на цьому коні їздити, щоб не соромитись, а нехай поїде мій слуга!» А то не кінь буде, а його найменша дочка. Ти на неї й не сядеш, а я її добре провчу.
Вранці приходить князь на подвір'я, вітається з усіма, дивиться — одинадцятеро дочок, а дванадцятої нема. Змій каже:
