Комедія із міщансько­го по­би­ту з співа­ми і тан­ця­ми в 4-х діях ДІЙОВЕ ЛЮ­ДЕ:

Прокіп Сви­ри­до­вич Сірко - міща­нин, має крам­ни­цю

Явдокія Пи­липівна - йо­го жінка

Проня - доч­ка їх

Секлита Пи­липівна Ли­ма­ри­ха - сест­ра Сірчисі, пе­ре­ку­п­ка

Галя - її доч­ка

Свирид Пет­ро­вич Го­лох­вос­тий - про­мо­та­ний ци­люр­ник

Настя, На­тал­ка - под­ру­ги Проніні, манірні

Химка - най­мич­ка у Сірків

Пидора - по­ден­щи­ця у Ли­ма­ри­хи

Степан Глей­тюк - був най­ми­том у Ли­ма­ри­хи, те­пер слю­сар

Марта - буб­лей­ни­ця, Устя - че­ре­вич­ни­ця - гості у Ли­ма­ри­хи

Меронія - жи­ве при мо­нас­тирі

Два ба­си

Йоська - жид

Квартальний, ка­те­рин­щик, міща­не і люд

ДIЯ I

Глибокий яр. Під го­рою наліво гар­ненький до­мик Сірків з сад­ком; за ним бар­кан і знов який­сь са­док і до­мик, направ­о - го­ра, бар­кан, а далі яр. На дальній горі вид­ко Київ. Ве­чір.

Вихід I

Прокіп Сви­ри­до­вич і Яв­докія Пи­липівна. Си­дять на лавці біля до­му.

Явдокія Пи­липівна. Бач, як сьогодні вечірню за­ран­ня одп­ра­ви­ли, ще й со­неч­ко не зай­шло! А то тим, що но­вий дя­чок гар­но ви­чи­тує.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Чим же гар­но?

Явдокія Пи­липівна. Як чим? Го­лос­но: сло­ва­ми, мов го­рохом, сип­ле.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Так, так! Як пус­тить язи­ка, то він у йо­го, як мли­но­ве ко­ле­со, тільки бр-р-р!… І ме­ле ра­зом, і ше­ре­тує…

Явдокія Пи­липівна. А твій ста­рий мне, мне той язик, як ба­ба вов­ну…

Прокіп Сви­ри­до­вич. Прирівняй ще цього што­ка­ла до ста­ро­го дяч­ка! Той та­ки і чи­та по-ста­ро­давньому, по-божес­твенному, а цей…

Явдокія Пи­липівна. Зас­ту­пається за сво­го шкар­бу­на тим, ма­буть, що та­ба­кою пош­тує.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Так що ж, що пош­тує!

Явдокія Пи­липівна. А то, що і в церкві за­жи­ваєш та­ба­ку, мов ма­ненький…

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ло­по­чи, ло­по­чи; а ти зас­ту­паєшся за но­во­го тим, що мо­лод­ший.

Явдокія Пи­липівна. Ви­га­дай ще що!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та й ви­га­даю!

Явдокія Пи­липівна. От уже не люб­лю, як ти поч­неш ви­гадувати та дра­ту­ва­ти! (Одвер­ну­лась).

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ну, ну! Не сердься, моя старесенька­, то я по­жар­ту­вав! - Стара мов­чить на­ду­то. - Не сердься­бо, моя си­ве­сенька!

Явдокія Пи­липівна. Та годі вже!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Чо­го годі? Хва­ли­ти бо­га, про­жи­ли вік у добрій згоді та ла­годі, діжда­ли­ся й сво­го яс­но­го вечор­а… Да не зай­дет сон­це во гніві вашім…

Явдокія Пи­липівна. Та я вже на те­бе не сер­дю­ся! Тільки не ве­ре­дуй.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ні, ні, не бу­ду. А нам та­ки справді наріка­ти ні на що: вік прой­шов, ли­ха не заз­на­ли, хо­ча й бу­ли хмар­ки, та гос­подь хра­нив од тучі. Єсть на старість і шма­ток хліба, і за­ку­ток.

Вы читаете ЗА ДВОМА ЗАЙЦЯМИ
Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату
×