«Знайдіть, знайдіть нашого Жору…». Вони вірять, що він живий… Що я міг їм сказати? Що ми цим не займаємося?
— І ти сказав, що в тебе є друг, який знайде.
— Звідки ти знаєш?
— Бо знаю тебе з дитинства. Сказав?
— Сказав, — опустив очі капітан Попенко.
— Отже, виходу в мене нема?
— Нема.
Розділ II
У житті Жені Киселя сталася несподівана, прямо-таки фантастична зміна.
Скільки Женя себе пам'ятав, жили вони дуже скромно, щоб не сказати біднувато. Не те щоб машини або ж там дачі, але й вбрання доладущого у сім'ї завжди бракувало. То збирали гроші на чобітки мамі, то на плащ татові, то на пальто Жені. І раз у раз мама, зітхаючи, йшла до сусідів позичати десятку до післязавтра.
Женин тато, Василь Сергійович Кисіль, працював головним інженером на маленькому заводі, мама редактором у видавництві технічної літератури, і удвох вони ледь-ледь мали, як то кажуть, «прожитковий мінімум», бо одержували «голу зарплатню».
І раптом…
Раптом дідусь, мамин тато, що все життя працював кореспондентом у газеті і теж позичав у сусідів та у співробітників, написав п'єсу, комедію, і та комедія несподівано «пішла» одразу в кількох муздрамтеатрах. Називалася вона «Шапка товариша Мономахова» і висміювала українську бюрократію.
Публіка, за відгуками очевидців, аж на підлогу лягала від сміху.
У сім'ї зазвучали нові, нечувані раніше слова: «прем'єра», «аншлаг», «накладка», «помреж», «ВААП», «відсотки», «гонорар»…
Останні три були не лише словами. Ім'я «Марина Дмитрівна» стало у сім'ї дорогим (у буквальному розумінні) і звучало святково.
Коли дзвонила дідусеві Марина Дмитрівна з ВААПу, дідусь червонів, як дитина, і радісно перепитував:
— Скільки-скільки?! Що ви кажете! Ну-у! З мене могорич!
Тата у цей час якраз підвищили на роботі. Він тепер став заступником директора з постачання. І от одного вечора відбулася історична розмова.
— Васю! — урочисто сказав татові дідусь. — Час уже мати свій шматок землі. Щоб вирощувати для Женчика якусь цибулинку, картоплину, морквину без радіації та нуклідів. Я вчора був ув одному селі, сімдесят кілометрів від міста, роблю нарис про голову сільради. Розговорилися Він мене питає: «У вас дача є?» — «Ні, — кажу, — нема поки що». — «То що ви за журналіст, та ще й драматург! У мене в селі уже сорок один дачник. Ану ходімо!» Повів він мене. Показує. Розвалюха. Дах провалився, стеля впала. Але місце — казка! На пагорбі. Внизу луг, річечка. За нею ліс. Простір. Я стільки неба ніде, здається, не бачив. Вишневий садок, всього кілька дерев, правда. Сарай без покрівлі, всередині акації ростуть. Та й у дворі акації. Бур'янище, будяки, дереза, бузина — джунглі. Кропива — вище голови. «Десять років, — каже, — ніхто не живе. В сільради на балансі. Тримали спершу для одного високопосадовця. Того зняли. Тоді для другого, той в іншому місці побудувався. Купуйте. Майже даром. Знесете, побудуєтесь. Як у раю житимете…». Я як глянув — закохався у те місце з першого погляду. Васю! Давай будуватися. Га? Мої гроші, твої зв'язки, ділові контакти, енергія…
— А мої сльози і в тюрму передачі?! Ні! — вигукнула мама.
— Ти що, дочко?! Жодного порушення закону! Все офіційно, на кожен гвіздок — документ, квитанція. Але без контактів, без ділових зв'язків я не потягну.
Довга була розмова. Мама й бабуся вагалися, відраджували. (І справді, скільки надій було на ті несподівані дідові гроші!)
А дід уже малював натхненні картини: він сидить на балконі нового будинку, замріяно озирає мальовничий краєвид,
