Антон заплющив очі й чекав, поки настирлива луна у вухах стихне, поки настане
остаточна тиша.
- Чого ти розлігся? - носком черевика несильно тицьнув його під ребро. -
Вставай…
І Антон відчув, як зі спини в нього - вжжик! - надсилу висмикнули ніж.
- Уставай-вставай… Підводься.
Його взяли за майку і потягли вгору; він зрозумів, що знову може рухати ногами
й руками. Що спина глухо ниє, начебто по ній ударили зопалу держаком лопати.
Був такий випадок колись у селі, сусід дуже розгнівався за обібране вишневе
дерево і…
Село? Сусід?
Він став навкарачки. Потім сів навпочіпки; Людовик стояв поруч, витирав ніж об
колошу, глузливі, але не злі очі поблискували з-під тьмяних скелець: - Удало тебе Мел підібрав… Упертий ти. Граємо далі?
- Зараз? - тихо спитав Антон. І сам почув, яким жалібним вийшло запитання.
- Ну що, нехай відпочине? - долинув звідкись здалеку голос Мела.
Антон через силу випростався.
- Гаразд, - посміхнувся Людовик. - Ідіть, хлопці, в душову.
Стіни душової були облицьовані білими кахлями. Подекуди замість кахляних
квадратів, що випали, темніли бетонні чотирикутники; на стелі набрякали важкі
краплі, а з душу - пластмасового розпилювача на високій нікельованій трубі -
широким віялом хльостала гаряча, дуже гаряча вода. Антон спробував покрутити
вентиль - марно; температура води не регулювалася.
Хлопці стояли, закинувши голови, підставляючи їх під киплячі струмені. Тепер на
них не було футболок, і Антон не міг розрізнити, де свої, а де чужі. Де гравці
