Прошу? Звичайно, він там чатує на росіянина… Трапиться щось непередбачене до нашого прибуття?.. В такому разі починайте діяти… Так, у цьому районі є наші люди. За магазином стежать з учорашнього дня. Ганс фон Шульц поклав трубку. Ця розмова по телефону сповнила його радістю. «Ось тепер повідомлення цього — він поглянув у свій блокнот, — цього Даннері, безумовно, заслуговує на увагу. Росіянин ховається в магазині і той студент, — він знову зазирнув у блокнот, — Жюль Грак, мусить його зустріти. Мабуть, не обійшлося без участі працівників магазину. Ну що ж, я охоче візьмуся і за них. Він одним духом вихилив склянку коньяку і подзвонив Вернеру. «Цього слизняка я відправлю на російський фронт. А може, заодно і того гладкого бовдура Клауса».
Жюль Грак стояв у сквері, фамільярно спершись на плече статуї Нептуна, байдужий до холоду, і краєчком ока спостерігав за типом у шкіряному пальті, що вже п'ять хвилин вперто стовбичив на розі вулиць Тур д'Овернь і д’Асса, не звертаючи уваги на густий сніг. Неясна тривога ворухнулася в серці Жюля. «Підозріла пика у цього типа. Схожий на фліка. Німець? Напевне, німець. Присягаюсь, що він стежить за магазином». Жюль Грак здригнувся. «То що ж робити? Стояти отак і дивитися на них чи як?» Коли він побачив чоловіка, що підійшов до типа в шкіряному пальті і став біля нього, спершись на дорожний стовп із погнутим і подряпаним знаком, який забороняв зупинку машин, всі сумніви розвіялись. «Гестапо. Це гестапо!» Він помітив, що гестапівці стежать не тільки за магазином, а й за ним. Жюль Грак залишив грот, перейшов сквер і опинився на вулиці. «Треба бути обережним. Добре, що у нас є машина. Якщо припече, чкурнемо до таратайки Франсіска на бульвар Дезе, і шукай вітра в полі». Жюль зупинився, витяг носову хустку і удав, ніби витирає обличчя. Він повагом рушив далі, коли побачив, як з магазину вийшли Марі-Те разом з двома чи трьома відвідувачами. Вона попрямувала до нього і, проходячи мимо, промовила: — Він зараз виходить, Одягнений у робочий комбінізон, в береті, Не дивлячись на неї, Жюль тихо наказав: — Йди до машини і скажи Франсіску, хай заводить мотор. Там шупо. Точно об одинадцятій годині, з першим ударом баштового годинника собору, Сергій Ворогін вийшов із службового виходу, невпізнанний у своєму вбранні, без бороди, і помітив навпроти на тротуарі Жюля Грака. Він уже переходив брук, прямуючи до нього, коли четверо чоловіків вийшли з вузької вулиці Кош. Шкіряне пальто і той, другий, махнули їм рукою і крикнули щось по-німецькому. Й одразу ж пролунало по-французьки: — Стій! Підніміть руки і йдіть сюди, ви, обоє! Голос металевий і невблаганний. Жюль Грак схопив за руку Сергія Ворогіна і кинувся бігти. Ззаду, сухо, один за одним, наче автоматна черга, пролунали чотири постріли з пістолета… Куля вдарила в металеву огорожу сквера і пішла рикошетом. Заголосила десь жінка. Біжучи, Сергій Ворогін витяг свій «люгер», обернувся і вистрілив навмання. Вони звернули на бульвар Дезе. Знову постріли, і Жюль Грак важко впав» а коліна. Сергій Ворогін швидко нахилився, взяв його попід руки і підвів. Марі-Те відчинила дверцята, він вштовхнув Жюля всередину, і в цей час з протилежного боку сквера вдарила автоматна черга. Потім друга. Майже водночас біля них загальмувало чорне авто, перегородивши проїзд на вулицю Тур д'Овень. Хтось гукнув з машини: — Тікайте мерщій, не зважайте на нас! Франсіск натиснув на педаль, і вони помчали засніженою вулицею, навіть не встигнувши причинити дверцята. В чорному авто сиділи Андре Ведрін і троє з групи охорони, яку він півтори години тому забрав із Сен-Жака. Вони квапливо радилися: — Що треба робити тепер? Все, здається? — Чудово! Ми дали їм час утекти. Андре Ведрін наказав: — На бульвар, потихеньку. Машина, як чорний товстий жук на снігу, повільно рушила, і через десять метрів зупинилася на бульварі Дезе, майже біля префектури. Сніг падав на капот і одразу ж танув — метал немовби вкрився рясним потом. — Прокляття, вони більше не показують носа, — сказав кучерявий блондин з дівочим обличчям. — Мені страшенно хочеться поквитатися з ними. — Не журись, Ягня, ти ж уже поклав двох, — зауважив Андре. — Ну, гаразд, треба й нам зникати. В цей час якийсь чоловік у німецькій військовій формі раптом вискочив з-за книжкового магазину й побіг до них, збуджено вимахуючи руками. Ягня просунув у віконечко автомат. «Цей тип збожеволів. Справжній самогубця». Сидячи поряд з водієм, Андре глянув через плече і запитав: — Що він каже? Його слова заглушила автоматна черга. Чоловік поточився, крутнувся на місці і впав на сніг. Вернер надто пізно вирішив перейти на інший бік барикад і обрав для цього невдалий час, але тепер йому більше не загрожував російський фронт. Не загрожуватиме ніколи.
