Чорнi дияволи

спитала Ганнуся, надівши його безкозирку. «Дуже». — «Справді?..» — «Звичайно». Він простягнув руку, але вона вивернулася. Знала, що без безкозирки він не може повернутися на корабель. Нарешті Ганнуся змилостивилась. «Гаразд, візьми. Подумаєш, щастя…» Вона міцно стулила губи. Здавалося, вона втратила до його безкозирки будь-який інтерес. І коли він спитав про наступне побачення, Ганнуся не відповіла. Образилась?.. У нього опустилися руки. — У мене екзамени, — сказала, не підводячи очей. — А в суботу ввечері? — Добре, — відповіла майже нечутно, він прочитав відповідь по її губах. Добре! Яке це чудове слово! Добре, добре, добре… Він побіг, раз у раз оглядаючись. Ганнуся стояла на місці з піднятою рукою. А він думав про те, як би не спізнитися на останній баркас. Сталося так, що сигнал великого збору він почув біля штабу флоту. А потім, стоячи на баркасі, побачив, як один по одному згасли в темній далині Інкерманські створні вогні і Херсонеський маяк. І одразу з'явилося щось зловісне в темному небі над Севастополем, у темному морі. А він, грішним ділом, все ще усміхався і бгав безкозирку, яку насилу відняв у Ганнусі, і думав про те, що всі дівчата чомусь люблять пошикувати в безкозирках. Усі без винятку. Звідки йому було знати, що через кілька годин почнеться війна? Нечаєві й раніше доводилося чути сигнал великого збору. От він і усміхався своїм думкам. Він ще усміхався, навіть спускаючись у кубрик. Був певний, що всі вже сплять. У кубрику стояло сонне тепло. Але тільки-но він ліг на свою койку, як згори звісилася чубата голова Костя Арабаджі — він пошепки спитав: — Ти бачив Клавдію? — Я їй передав. Сказала, що ждатиме. — А в тебе як справи, Нечай? Втім, можеш не відповідати. Видно по обличчю. Нечай прикинувся, що спить, Костеві тільки попадися на язик!.. Кость був родом із Балаклави, але міг заткнути за пояс будь-якого потомственого одесита. Почне теревенити — не зупиниш. Дай йому тільки зачіпку. — Нечай… — Ну, чого тобі? Я ж сказав… — Я не про те… Цього разу Нечая виручив Яків Бєлкін. Підвівшись на лікті, він так витріщився на Костя, що той поквапився сховати голову під подушку. Він знав, що з Яковом жарти погані. Не розуміє гумору, от і все. З відкритого ілюмінатора в кубрик долинав по-нічному теплий шелест моря, невиразно біліли простирадла й подушки. Нечай лежав з відкритими очима і думав. Про себе, про Ганнусю, про товаришів… За ті півтора року служби, які вони провели пліч-о-пліч в одному кубрику, і пустомолот Кость Арабаджі, і повільний волоокий вайло Яків Бєлкін — от уже ніхто не сказав би, що він родом з Одеси! — і по-дівочому сором'язливий Шкляр, на прізвисько Сеня-Сенечка, чия койка була навпроти, і всі інші матроси, навіть ті, з якими він іноді сварився, стали йому такі потрібні, що Нечай навіть у думні не уявляв собі життя без них. Коли корабель виходить у відкрите море і зненацька лунає різкий сигнал тривоги, і всі займають свої місця згідно бойового розпорядку, і від напруженого очікування на вилицях натягується шкіра, саме в такі хвилини особливо радієш, що ти не самотній, що поруч з тобою товариші. Ось вони стоять з рішучими обличчями в брезентових робах. Один, другий, третій… І раптом ти починаєш розуміти, що вони тобі найдорожчі в світі. Що ти без них? І зараз він теж думав про них. Але, думаючи про них і про себе, він непомітно поринув у минуле, в якому було тепло і затишно, бо минуле вже пережите і в нього можна повернутися щоразу, тільки-но забажаєш. Він помітив, що люди досить часто живуть у минулому, у цій благодатній країні спогадів, де ніколи не буває ні занадто холодно, ні занадто жарко, в країні, постійно освітленій тихим сонцем, де все ще можна змінити за власним бажанням, досить тільки захотіти. В країні минулого можна було повернути кожну втрачену мить і робити все те, на що раніше не відважувався, а головне — виправляти й поліпшувати власне життя. Марне заняття? Можливо… Та людина не може не думати і не прагнути до кращого Людині конче потрібно відчувати себе господарем власної долі. І немає такого бога, такого властителя, який примусив би її не думати. Свободу і життя ще можна відняти, а от думки і мрії — не можна. Так міркуючи, Нечай і заснув. Розбудив його могутній удар, який, очевидно, глибоко ввійшов у кам'янисту землю десь за Комишевою бухтою. Нечай схопився. Уже на палубі він почув гучне рване гудіння якихось літаків, воно завалювалося за горизонт. Серцем відчув, що то чужі літаки. Було чотири години ранку. Почалася війна. Відтоді вже не стихав важкий тупіт матроських черевиків. Тривога, відбій, тривога, відбій… У цьому, тепер уже новому бойовому розпорядку днів і ночей було мало місця для Ганнусі. Її владно відняла в Нечая війна. І все-таки вона для нього ще ніби не починалася по-справжньому. Чи не тому, що вона ще не стала його особистою війною? Ворожі літаки бомбили Севастополь. Ворожі кораблі підстерігали крейсер у відкритому морі. Але все це ще чимось нагадувало навчання: стріляння бойовими снарядами по літаках, які пікірували гарно, наче на картинці, стрільбу з вогнем і димом, після якої неодмінно давали відбій повітряної тривоги. Та тільки-но літаки ворога зникали, як знову ставало спокійно і тихо. А зведення тим часом були дедалі зловіснішими. Кінгісеппський напрям, Новгородський напрям, Гомельський і Одеський напрями… Мертві географічні карти з меридіанами і паралелями, з низинами і гірськими хребтами ожили, почали рухатися… І одного дня командир крейсера, кавторанг ^[1] , несподівано скомандував: — Бажаючі захищати Одесу — крок уперед!.. Вони вийшли разом. Нерухома сталева палуба гойднулася, коли вони вийшли, — комендори й електрики, мінери й сигнальники. Недавно вони ще зверхньо, ніби марсові, дивилися на тих, хто «тинявся» на березі в морській формі, а зараз… Війна змінила всі поняття, навіть уявлення про життя і смерть. І тепер ніхто з них, жоден не міг повестися інакше. Відсидітися