Чорнi дияволи

чужоземного ярма. Він промовив це так урочисто-голосно, що Генчовиця, котра поралась, як завжди, на кухні, почула і прочинила двері. Подивившись на чоловіка і на постояльців, жінка зрозуміла все. Тоді вона увійшла і, повільно витерши руки, наблизилася до Нечая, торкнувшись губами його лоба. Потім поцілувала в лоб Шкляра, якого називала не Семеном, а Симеоном. І перехрестила обох на дорогу. — Ти мій джан аркадаш, — сказав Генчо, і собі обнімаючи Нечая. Хтозна, чи вдасться їм обнятися в останню мить, там, на березі?.. Нечай уже знав, що «джан аркадаш» — це найкращий друг. У кімнату зазирнув Славко.

Підвода стояла в дворі. Генчо узяв віжки, Нечай і Сеня-Сенечка сіли ззаду на мішки, і підвода повільно виїхала з двору. За хвилину її колеса вже торохтіли по бруківці. За місто вибралися без пригод. Дорога не охоронялася. По ній гуркотіли й інші підводи, отже на Генчо і Нечая з Шклярем ніхто не звертав уваги. Так вони дісталися до тої корчми, в якій Нечай і Шкляр провели кілька приємних хвилин, і Генчо, на здивування Нечая, викликав корчмаря, а той і взнаки не дав, що знає Нечая і Шкляра. А може, він і справді не впізнав їх?.. Зіскочивши з підводи, Генчо прив'язав коня, і вони зайшли в корчму, щоб діждатися, поки смеркне. Підвода їм уже була непотрібна. Коли смерк то, вони вийшли на дорогу і спустилися до моря. Човен ждав на них. Це був великий рибальський човен, густо, добряче просмолений і проконопачений. Він зливався з темрявою. У човні сидів якийсь чоловік у м'якому фетровому капелюсі. Генчо гукнув його, і чоловік підвів човна до берега. Вдалині, висвітлена місяцем, височіла у морі скеля Вітрило. Коли Генчо сів за кермо, чоловік у капелюсі наліг на весла. Вони злітали і падали, ніби довгі вузькі крила. З них безшумно стікали у воду місячні краплини. За кормою човна тягся довгий світлий слід. Було вітряно. Коли човен наблизився до скелі і тінь від неї накрила його, Нечай і Шкляр почали роздягатися. Несподівано з правого боку долинув поквапливий перестук мотора… Сторожовий катер! Від думки, що з катера їх можуть помітити, Нечай похолов. Тільки-но промінь прожектора ліг на воду, Нечай інстинктивно пригнувся. Було близько півночі. — Стрибай!.. Це був голос Сені-Сенечки. Пролунав сплеск. Роздумувати було ніколи. Прощай, Генчо! Прощай, друже!.. Нечай стрибнув у воду і поплив, нё озираючись. Лише хвилин через двадцять він дозволив собі оглянутися. Катер уже підходив до човна. Промінь прожектора був короткий і товстий. Та це вже було далеко позаду. Берег, човен, Генчо, сторожовик… Хвиля відсікла їх від Нечая назавжди. Перед ним було відкрите море.

«На ознаменування Дня Перемоги над фашистською Німеччиною наказую: Сьогодні, 9 травня, о 21 годині за місцевим часом салютувати у столиці нашої Батьківщини Москві, у столицях союзних республік, у містах-героях Ленінграді, Сталінграді, Севастополі, Одесі, у фортеці-герої Бресті, а також у містах Мурманську, Свердловську, Новосибірську, Хабаровську, Владивостоку тридцятьма артилерійськими залпами. … Вічна слава героям, що полягли в боях за свободу і незалежність нашої Батьківщини!» (З наказу Міністра оборони СРСР)

Епілог

ЧЕРЕЗ ЧВЕРТЬ ВІКУ

 

 

Вони щороку зустрічаються в цей день, відклавши всі свої справи, щоб хоч кілька годин знову побути разом. Це непорушний закон фронтового братерства. Хто приїжджає з Сибіру, хто з Середньої Азії. Відстані не лякають їх. У Москві в цей день ви можете побачити їх у скверику біля Великого театру, у Києві — у Першотравневому парку, в Одесі — на Приморському бульварі. Багато з них при орденах, хоча їх не важко впізнати й так. Одразу видно: фронтовики, однополчани… З сумом переконуються вони в тому, що постаріли. Але, як і раніше, міцно ляскають один одного по плечу. Буяє весна. Каштани на бульварах викидають у небо гострі ніжно-кремові свічки, і море, вихолоджене зимовими вітрами, вже починає наливатися чистою голубінню. І весняний вітер надимає білі вітрила хмар. У цей день завжди тісно у знайомих нам двох кімнатках на вулиці Пастера. Тут майже нічого не змінилося. Картина «Синопський бій» у важкій рамі, потемнілий від часу буфет з бронзовими ручками і мармуровою дошкою, порожня клітка, в якій колись сидів папуга, матрьошка… — Як гадаєш, Сеня-Сенечка приїде? — питає Костянтин Миколайович Арабаджі. Лацкан піджака ледь прикриває колодки багатьох орденів і медалей. — Повинен приїхати, — відповідає Нечай. — Він надіслав мені телеграму. — Звідки? — Ще з Гавани. Там його нову машину випробовували. Якийсь комбайн. Здається, для збирання цукрової тростини. — Конструктор… Сеня-Сенечка і раптом конструктор. Хто б міг подумати, — каже Арабаджі. — А хто б міг подумати, що ти станеш доктором географічних наук? — Я