Хотин
Сорока Юрій
Книга перша
Біля Савур-могили
- Де ви, бісові діти, швендяєте? - невідомо до кого вилаявся Микита, знімаючи з голеної голови високу видрову шапку. По обличчю рясно текли струмочки поту.
Він притримав коня і почав роздивлятися навколо, прикриваючись долонею від променів сонця, яке вже видряпалося досить високо і пекло нещадно.
Скільки бачило око тяглися височенні трави, смарагдовим килимом вкриваючи рівні, як стіл, степові простори. Подекуди над ними темніли трикутники могил. Кілька хвилин Микита вдивлявся у далечінь, потім торкнув коня острогами. Тварина слухняно зрушила з місця. Микита витер спітніле чоло рукавом сорочки і знову настромив на голову шапку.
Це був міцний чолов'яга, на вигляд років сорока. У довгих смоляних вусах, що, мов дві гадюки, звисали під його великим прямим носом, уже заблищала сріблом перша сивина, а чоло між чорних брів розділила глибока зморшка. Проникливі глибоко посаджені карі очі, що в них читався живий розум, гармонійно поєднувалися з іншими рисами обличчя. Великий білий шрам проліг навскоси через лівий бік лоба й ледь-ледь зачепив повіку, не даючи одному окові повністю розкриватися. Від цього око здавалося трохи меншим, але зовсім не псувало приємного враження від обличчя. Кремезні плечі ледь втискались у білу вишивану сорочку, і взагалі у міцній постаті легко можна було впізнати величного володаря степів у пониззі Дніпра - запорожця.
Над головою в запорожця височів довгий спис із майстерно прикрашеним косими лініями ратищем. Тупим кінцем ратище торкалося халяви гостроносого сап'янового чобота. Тонкий шкіряний ремінчик, що був приторочений до кульбаки1, притримував ратище знизу.
Сама кульбака блищала під сонцем лакованою шкірою, відливала кривавими тонами оксамиту, золотом та сріблом галунів. Причеплені з боків потебеньки2, щільно вкриті майстерним тисненням, укупі з начищеними до блиску застібками, кільцями й пряжками додавали кульбаці надзвичайно пишного вигляду. Попереду, раз по раз торкаючись лискучих кінських боків, коливалися дві чималенькі шкіряні кобури. З них стирчали руків'я дорогих турецьких пістолів. Ще два пістолі зручно розташувались у кобурах, нашитих до синіх шаровар. А що то були за шаровари! Що за молодецька відвага, буйна лихість у вигляді тих широких, як море, складок! Хвилею п'янкої гулянки тріпотіли вони під час ураганного чвалу та не менш шаленого танцю. Щедрі та широкі, як козацька душа... А шабля при боці? А довгий мушкет? Го-го-го! Де ті благословенні часи? Невже все минулося? Минулися ті дикі степові вітри, те спекотне літо, спекотне, мов неймовірних розмірів пожежа, літо тисяча шістсот двадцять першого року...
Десь за тисячами миль далеких морів іспанські конкістадори вже закінчували грабунок індіанських святинь. На березі блакитного Босфору величний Софійський собор уже перетворився на мечеть Айя-Соф'я. Підняв символ ісламу, виконав волю Махмета II, який тепер теж став лише минулим, обріс стрункими вежами мінаретів. А десь на півночі пройшли сміхотливі козаки Єрмака, піднесли у подарунок цареві-батюшці крижані простори Сибіру. І цар той став минулим. Відшуміло "смутное время" над лісами Московщини. Кипіли інтриги в королівських палацах Франції, Англії, Іспанії та Польщі, а войовничий Ватикан указував перстом на схід і ніс, ніс святу віру. Інколи словом, подекуди й закривавленою рукою інквізитора.
Гомоніли десь бурхливі події, гриміли війни. Будувалися величні споруди, що їм судилось у майбутньому стати пам'ятками архітектури. У бурхливі широти океанів спрямовували свої вітрильники безстрашні мореплавці. Кидали рідні порти у пошуках нових незнаних земель. Західний світ робив останні сміливі кроки епохою Ренесансу...
А степи жили окремим життям. Тут, на прикордонних землях Речі Посполитої, плин часу мав свою, відмінну від інших місць, швидкість. Це були оспівані народними піснярами степи запорізької вольниці. О, славні ті часи! Гарячий вітер, що носив хвилі у високих травах! Здіймалися до самого неба прадавні могили, ховалися серед довгих глибоких байраків козацькі зимівники. Сотні великих і маленьких річок несли свої води до Дніпра, а він, величний, ревів, стогнав своїми
