Королівська обіцянк

мене чіплятися. От не знаю, Оберон її зачарував, чи що? — Ну, бувай, — сказала Ритка на розі біля «Міні-маркету». — Овчинін, якщо тобі на пошту — ходімо. Макс зам’явся: — Іди сама. Я наздожену. Ритка хмикнула, закинула рюкзак трохи вище на плече й рушила додому. А Макс залишився. — До себе не запрошую, — сказала я діловито. — У нас не прибрано. І взагалі… Ішов би ти, Максе, уроки вчити! Він почервонів і посміхнувся: — А я завтра до школи не йду. У мене олімпіада з математики. — Щастить, — сказала я з жалем. — Ну чого тут стовбичити, давай хоч у двір зайдемо, чи що… І ми ввійшли у двір. На лавці напроти мого під’їзду сидів плечистий чолов’яга у світлій вітрівці. Не Оберон. Я ще звіддалік це зрозуміла: Оберону років сорок, а цьому трішки за двадцять. У Оберона волосся із сивинкою, а цей чорнявий. Не Оберон. Ну й байдуже… Я сказала собі «байдуже», та настрій раптом зіпсувався. Начебто кульку проштрикнули голкою — пух-х, і все. А раптом король ніколи за мною не прийде? Я була потрібна чарівному Королівству, допоки воно мандрувало. А тепер воно вкоренилося на новому місці й росте собі потихеньку. А навіщо осілому Королівству маг дороги? Не знадобиться. Чекай, Ліно, рік, і два, і десять… — Ти чого? — запитав Макс. — Нічого. А тобі що до того? Макс опустив куточки губ: — От як у тебе настрій змінюється… Щойно цвіла, а тепер на людей кидаєшся. Ні сіло ні впало. А я винен? — Не винен, — сказала я знехотя. — Гаразд, Максе, ти мене дійсно, того… пробач… За малечею треба в садочок, уроки, все таке… — Розумію, — сказав Макс і похнюпився. — Ну, бувай? І я вже зробила крок до свого під’їзду, аж раптом… — Ліно! Сироти по шкірі. Ніби гарячою водою від потилиці до п’ят. Я обернулася. Ні, це був не Оберон. Я взагалі його не знала, цього чоловіка. От хіба… Я придивилася. Не повірила власним очам: він був схожий на старшого брата одного мого друга. Хлопець підвівся мені назустріч: — Ти що, мене не впізнаєш? І голос же його! — Гарольде? — сказала я зачудовано. Він винувато посміхнувся. — Гарольде! Уже й не знаю, що подумав про мене Макс Овчинін, який ще не пішов і став свідком цієї сцени. Я скрикнула, підстрибнула і повисла на шиї в незнайомого чоловіка — бо тепер упізнала його абсолютно точно. Нехай він змінився за минулі чотири місяці, але це таки Гарольд, мій друг і вчитель, який був молодшим магом дороги, а тепер, напевно, вже старшим став… — Гарольде… це точно ти? Він міг би не відповідати. За час, що ми провели в сідлі пліч-о-пліч, я встигла вивчити всі вирази його обличчя. — Лінко… а ти зовсім не змінилася. — От іще, — я відсторонилася. — Я, між іншим, виросла на вісім сантиметрів, це… зачекай, Гарольде. Зачекай… Здогад був таким страшним, що в мене оніміли щоки. — Гарольде! Скільки років минуло в Королівстві?! Він потупив очі: — Шість… — Скільки?! Усе зрозуміло. Коли ми востаннє бачилися, Гарольду було сімнадцять, і я вважала його старшим братом. А отже, тепер йому… Але ж річ не тільки в тім! — Гарольде! Його величність?.. Він зрозумів з півслова і поспішив мене заспокоїти: — Здоровий. Не бійся. — А принцеси? Принцеси, тобто сестри-охоронниці! Вийшли заміж? — Ні. Я сіла на лавку. Гарольд примостився поряд. Макс Овчинін стояв кроків за десять і дивився отетеріло, але зараз мені було не до нього. Одного разу, рятуючи Королівство від загибелі, король Оберон дав обіцянку — кожна з п’яти принцес, які були нареченими його сина, отримає по принцу за чоловіка, і станеться це раніше, ніж на скронях у кожної з них проб’ється перша сива волосинка. Заставою його королівської обіцянки стало життя Короля. Коли я вирушала додому, принцеси й не думали сивіти — вони ж бо були лише на кілька років старші за мене. І от тобі й маєш — у нас минуло майже чотири місяці, а в них, виявляється, промайнуло шість років! — Чому ви не сказали мені, що в Королівстві час лине швидше? — Та я сам не знав, — сказав Гарольд з досадою. — Досі ж ніколи такого не було, щоб людина з вашого світу довгенько жила в нас, а потім поверталася… Я розглядала його з дивним відчуттям. Усе-таки він був надто дорослим. І одягнений несхоже: сорочка в клітинку навипуск, світла вітрівка, не вельми чиста, джинси, затаскані кросівки… Я ж його звикла бачити в дорожньому костюмі мага! — А Оберон знав? — А ти думаєш, він залишив би тебе без єдиної звісточки аж на шість років? — Так, — я прикусила губу. — І що ж, за цей час він не знайшов жодного принца? Гарольд опустив голову: — Він шукав. Але ж у нього — жодної вільної хвилинки. Там дракон занадився посіви палити. Там пірати напали на узбережжя. Там купці завищують ціни… Він, звичайно, посилав гінців туди-сюди, але всі повернулися ні з чим. — Що, зовсім-зовсім немає принців?! — Ну, панікувати поки ранувато, — сказав Гарольд без особливої впевненості. — Знаєш… Ходім-но до лісу чи кудись інде. Тут такий сморід… Я потягнула носом, але нічого не відчула. — Звідки смердить? — З вулиці. Від цих, що їздять. — А-а, вихлопні гази… Ходімо до мене додому. Я кватирку зачиню. — Ні, — Гарольд рішуче похитав головою. — Мені такий дім не подобається, вибач. Тут є поблизу дерева. — Парк? — Ну так. Ходімо. Погода гарна. — Гаразд, — я знову закинула рюкзак на плече. — Пішли. На виході з двору мене наздогнав Макс. — Ліно, можна тебе на хвилиночку? — запитав напруженим голосом. Я підійшла: — Чого тобі? Макс нервував: — Хто це? — Мій друг. — Куди ти з ним ідеш? — А тобі що? — Ліно! Ти поглянь на нього! У нього ж таке лице… ніби він убивця! Це дорослий мужик, навіщо ти йому потрібна?! Я примружила очі: — Ти мене що, виховувати зібрався? — З глузду з’їхала, — сказав Макс жалібно. — Звідки ти його знаєш? — Я з ним билася пліч-о-пліч, — сказала я сухо. — Він мені не раз життя рятував. А я — йому. Його звуть Гарольдом, і він таке бачив, від чого ти б моментально наклав у штани. І якщо ти хоч комусь скажеш, що я з ним пішла —