воді, а Лізка бігала берегом і, як мама, гукала:
— Максику! Далеко не запливай — небезпечно! Максику! Вилазь із води — застудишся!
А коли дракончик нарешті вибрався на берег та обтрусився, наче цуценя, Ліза насухо витерла його подолом фартушка й посадила в кишеньку — нехай зігріється після купання!
Але Мінімакс скоро почав помітно нервувати, видряпався із затишної кишеньки і забігав туди-сюди у траві, що вже бралася вечоровою росою.
— Чого ти метушишся? — спитала Лізка. — Посидів би в затишку.
— А ти поглянь на небо! — відказав Мінімакс.
Всі підвели голови й побачили, що на потемнілому серпневому небі дедалі яскравіше та яскравіше проступає Чумацький Шлях.
— Значить, тобі вже треба летіти? — похнюпилась мала.
— Ще ні, але вже, мабуть, скоро, — зітхнув дракончик. — Але ви не сумуйте за мною. Я повернусь, я неодмінно повернусь до вас!..
— Лі-і-зо!.. — луною прокотилося раптом над принишклим озером, і дівчинка впізнала голос тата. — Де-е ти-ии?!
— Ой, тато приїхав! — схопилася Лізка, і їй на очі навернулися сльози. — А ти ж як? — присіла вона коло дракончика. — Як же ми тебе проводимо?
— Пусте, — відказав той. — Попрощаємося зараз — і все. А ви мене з Олегом, як хочете, зможете побачити і з міста. У вас дома балкон є?
— Навіть два!
— Тоді, як приїдете, станьте на тому, що виходить у бік Круглика, й дивіться пильно в небо. І коли там промайне найяскравіша зірка — неодмінно помахайте їй: то буду я!
— Але ж у серпні падай так багато зірок! Як ми серед них упізнаємо тебе?
— Упізнаєте! — загадково всміхнувся Мінімакс.
— Лі-і-зо! — знову долинув голос Валяйка-старшого. — Скільки можна чекати?!
— Вже йду-у! — відгукнулась нарешті мала, взяла на руки Мінімакса і міцно притулила до гарячої вологої щоки. А він притих — навіть не ворушився і не дихав...
Так, у цілковитому мовчанні, збігла хвилина.
Зрештою Ліза випустила дракончика в зарошену траву і мовчки стрімголов помчала через луг туди, звідки долинав голос тата...