Молоко з кров'ю

Маруська прибила до колгоспу хлопця з вищою економічною освітою, а Старостенко, хоч і був за освітою фельдшером, уже понад двадцять років головував у Рокитнянському колгоспі й кумекав правильно — час шукати собі на заміну людину освічену, молоду і, бажано, з місцевих. — Буде тобі сільрада в суботу — буркнув. І таки дотримав слова. У ту суботу Орися накинула на плечі гарну квітчасту хустку, вийшла на ґанок і гукнула дівчат, що метушилися у дворі. — А що дружки- подружки! Хто допоможе нареченій вбратися? Дівчата як заверещать! Та одна перед одною — до хати. Орися руками розвела. — Та не всі, їй-богу! Онде і квіти ще в букети не зібрані, і рушника ніхто не розстелив. Та горбоносій Тетянці: — Підеш? Не встигла Тетянка головою мотнути, бачить Орися — у відчинене вікно Маруся визирає. І отак, ніби й сором десь загубила. Довгі чорні коси ще розплетені, сорочка на тонких лямках геть сповзла, аж груди видно. Та ж і серйозна, ніби на важливому завданні — білу фату, що на підвіконні має, до рук взяла, і все по підвіконню долонею мацає. Загубила щось? — Доню! — перелякалася Орися. — Ану геть од вікна! Погана прикмета, щоб наречену до весілля бачили! Маруся від материних слів відмахнулася, але з вікна щезла. Горбоноса Тетянка зайшла до невеличкої кімнати з вишуканим шкіряним диваном та дзеркальною шафою й аж до стіни прилипла, бо не змогла втримати заздрощів. — І дав же тобі Бог таку красу… Маруся саме білу сукню вдягала. — З лиця води не пити… — Легко тобі казати, — Тетянка їй. — А на мене ніхто із хлопців навіть не гляне. Ще рік-два — і в старі дівки запишуся. — Так сама… — Маруся сукню застібає і подружці поради дає. — Що? — Тетянка знайшла гребінця, лак для волосся — зараз Марусі модну зачіску організує. — Шукай… Десь же і твоя доля блукає. Тетянка Марусю на стілець перед дзеркальною шафою всадила, позаду стала, гребінцем по косах веде. — Шукала, аж ноги позбивала. Нема мені хлопця! — зітхнула. — Хіба що той нікчема… — Який? — Стьопка-німець… — Що?! — Маруся як штовхоне її ліктем у бік. Тетянка так і перекинулася на підлогу з гребінцем у руках. Очі витріщила: — Ти чого? Маруся брови звела, стілець відшпурнула, у шафі риється — от нібито терміново треба їй з полиці носовичка дістати. Тетянка з підлоги підвелася. Нічого не розуміє. — Ти чого, Марусько? Маруся до Тетянки обернулася — уже геть спокійна. Всміхається. — Та нічого. Жартую… Бери… — Що? — Та не «що»… Німця бери… Оце зараз піду до нього і накажу, щоби взяв тебе у жони. — Що ти, дурна, мелеш? — розсердилася Тетянка. — Найкращого хлопця обкрутила, так, думаєш, усіма командуватимеш? — до дверей. — Сама вбирайся! Маруся Тетянку за руку — цап! — Та стій, не сердься… Хвилююся… Свайба ця… — і тягне Тетянку до кімнати. — Де гребінець? Ще коси треба заплести, а ти мені отут примхи робиш… Горбоноса сердито зиркнула. — Ну, дивись мені, Марусько! Буду виходити заміж, теж тобі вередульки влаштую. Маруся розсміялася. — Та добре… Добре… На стілець перед шафою дзеркальною всілася, чорними косами війнула, і Тетянка взялася їх укладати з серпанком. Од відчиненого вікна — ніби шурхіт якийсь. Маруся напружилася. — Тетянко! Ану глянь, хто там під вікнами вештається? — Нікого! — Тетянка їй. — Та бути не може! — І хоче встати. Тетянка очі витріщила: — Та сиди вже, чорти б тебе побрали! З тебе наречена, як з доярки балерина. Чого ти крутишся?! Скоро хлопці з Льошкою прийдуть, а ти й досі не вбрана! — Та глянь на підвіконня! — Маруся їй. Тетянка підійшла до відчиненого вікна, взяла з підвіконня цукерку в липкій обгортці. — Цукерка, — здивувалася. — Мабуть, діти бавляться. — Мабуть… — всміхнулася Маруся. Німець Стьопка зігнувся під Марусиним вікном — ні, ніхто його не побачив, усі надто зайняті, як же — весілля Маруся грає. Окуляри на носі поправив і тихцем за хату. Звідти — на вулицю. Під бузковим кущем зупинився, «Пегаса» у зуби, сірником — чирк. Бузковий кущ розрісся. Наче дерево. Під гілки станеш — здалеку ніхто й не помітить. Стьопка затягся цигаркою: і що його тепер робити? Був у нього татко-каліка, трактор і Маруся. Татко помер, Маруся відтепер заміжня, тільки й лишилося, що трактор, а то б — зовсім погано. Зітхнув, голову опустив, цигарку під кущ кинув, а там тих недопалків — купа. І пішов геть — худий, рудий, на зріст не вийшов, ще й сліпий як кріт. Ех, недарма горбоноса Тетянка казала — нікчема, а те, що очі мудрі, мов у старця, посмішка хмари розганяє і серце без гнилі, так, аби це роздивитися, треба ближче підійти. У полудень на подвір'я Марусиної хати ввірвалася весела юрба хлопців, Льошка-красень — попереду. На піджаку срібляста квітка, сорочка біла, аж око ріже, краватка смугаста — усе при ньому. Дівчата Льошку побачили — і ну верещати. — Марусю! Марусю! Наречений у дворі! Марусю! Льошчин дружба Микола котрусь із дівчат підхопив під руку: — У нас купець! У вас — товар! Ану, ведіть! Прицінимося! Чи підійде нашому Олексію ваша Маруська! А та пручається: — Це ж яка несправедливість! Щоби з першого дня — товар… Льошка руку догори — тихо всім! На годинник глянув. — Дівчата! Годі час гаяти! За півгодини сільрада зачиниться. Де Маруся? Тут уже не тільки дівчата, а й стара Орися голос подала: — Марусю! Та де ти, доню. Виходь уже… Вийшла — усі ледь не попадали. Дівчата од заздрощів губи кусають, хлопці роти пороззявляли, Льошка задихнувся — оце як навчався в місті в інституті, так одного разу втрапив йому до рук журнал англійський про багатих та красивих, і була там одна фотокартка, від якої Льошка очей відвести не міг, бо з неї дивилася йому прямо в душу казково красива жінка в білій бальній сукні — очі та коси чорні, вуста червоні й посмішка, що просто таки зводила з розуму. Так Маруся краща… Правду казала — найгарніша… Така гарна, що і… Тихо стало на Марусиному дворі. Льошці навіть думки