бо вони доглядають твою маму, яка тяжко хворіє і ось- ось... ось-ось... помре!..
І тут його обличчя скривилося від заледве стримуваних ридань.
- Я не знала. Вибач мені, будь ласка, - ніяково мовила Поллі. А тоді, просто щоб не мовчати, та й для того, аби якось пожвавити розмову, запитала:
- А що, містер Кеттерлі справді божевільний?
- Ну, або він не сповна розуму, - відповів Діґорі, - або тут криється якась таємниця. У нього є кабінет на другому поверсі, й тітка Летті суворо заборонила мені туди навіть зазирати. Це вже саме по собі підозріло, але і це ще не все. Щоразу, як дядько намагається звернутися до мене за столом, тітка затикає йому рота. Каже щось типу: “Ендрю, не займай хлопця” або “Я певна, Діґорі нічого не хоче про це чути”, або ще “Так, Діґорі, може, ти підеш побавишся у садку?”.
- А що він хоче тобі сказати?
- Не знаю. Йому ніколи не вдавалося до пуття висловитися. Та й це ще не все. Однієї ночі - та ж от цієї ночі, якщо точно - я йшов до себе в кімнату повз горищні сходи (не люблю там ходити, якщо чесно) і, присягаюся, я чув згори моторошний крик.
- Може, він там тримає під замком божевільну дружину?
- Знаєш, я про це теж думав.
- Або підробляє гроші!
- А може, він пірат, як отой пан на початку “Острову скарбів”, і переховується від своїх товаришів по команді!
- Як захопливо! - сплеснула руками Поллі. - Ніколи б не подумала, що ваш будинок такий цікавий.
- Ну, можеш вважати це цікавим, - буркнув Діґорі. - Але, повір мені, ти б вмить передумала, якби мусила там спати. От тобі б сподобалося лежати в темряві й дослухатися, як дядечко Ендрю скрадається коридором до твоєї кімнати? А ще в нього такі жахнющі очі...
Отак заприязнилися Поллі та Діґорі, й оскільки літні канікули тільки починалися, а до моря цього року ніхто з дітей не поїхав, то бачилися вони майже щодня. їхні пригоди почалися переважно через те, що літо видалося як ніколи холодним та дощистим. Тому дітям доводилося шукати якихось домашніх розваг - власне, переважно це були такі ніби домашні експедиції. Просто не віриться, скільки надзвичайного можна знайти у великому будинку, озброївшись згарком свічки, а вже у нескінченному шерезі таких будинків - то й поготів. Ще бозна-коли Поллі, до прикладу, виявила, що на маленькому горищі за дверима стоїть великий баняк із водою, а за ним є загадковий темний закамарок, куди можна запросто заповзти, тільки - нишком. Цей закапелок був наче довгий тунель між цегляною стіною та навскісним дахом; крізь шпарини в даху пробивалися промінці світла. Підлоги не було, тож доводилося стрибати по кроквах, зліплених самим лише крихким тиньком, що на нього стань - і неодмінно опинишся в кімнаті поверхом нижче, провалившись туди прямо крізь стелю. Початок цього тунелю - одразу за баняком із водою - слугував Поллі за печеру контрабандистів. Вона постягувала туди шматки старих паків, поламані сидіння від кухонних стільців та інші речі, якими можна було закласти долівку від крокви до крокви, змайструвавши принаймні щось схоже на справжню підлогу. Поллі ховала в тунелі скриньку з різноманітними скарбами, оповідання, яке вона сама написала, і зазвичай пару яблук напровсяк. Дівчинка часто приходила сюди поласувати імбирним пивом: запилюжені пляшки достоту перетворювали тунель на розбійницьке лігво.
