— Прошу у всіх пробачення, — мовив він, — особливо у Її Величності. Якби я знав, що він шукатиме прихистку тут, я б дочекався більш сприятливого моменту для покарання.
Що в біса трапилось? — запитав Едмунд.
А трапилось ось що. Рипічип, якому постійно здавалося, що корабель пливе надто повільно, полюбляв сидіти на фальшборту поруч з драконовою головою, вдивляючись у обрій на сході і м’яко наспівуючи своїм щебітливим голоском пісню дріади. Він ніколи ні за що не хапався, хоча корабель і хилило на всі боки, і тримав рівновагу з гідною подиву невимушеністю. Можливо, його довгий хвіст, що звисав аж на палубу, полегшував цю справу. Усі на борту знали про цю його звичку, морякам вона подобалась, адже моряк, який пильнував обрій, завжди мав поруч співрозмовника. Чому Юстас, ковзаючи, хитаючись та спотикаючись (оскільки ще не призвичаївся до ходіння на кораблі), побрів до кубрика, я так і не довідався. Можливо, сподівався побачити землю, а може, збирався потирлуватися біля камбуза і щось поцупити. В кожному разі, щойно він побачив довгий хвіст, що звисав додолу — мабуть, це таки було спокусливе видовище, — то подумав, як чудово було б вхопитись за нього, крутнути Рипічипа сторчголів раз чи двічі, а тоді, регочучи, дременути. Спершу план чудово спрацював. Мишак був не важчий за чималенького кота. У мить Юстас стягнув малого з перекладини, і той, здалося, виглядав повним дурником з розчепіреними лапками і відкритим ротом. Та, на жаль, Рипічип, котрому не раз доводилося боротися за своє життя, ніколи навіть на мить не спантеличувався. І не губив своїх навичок. Не так вже й просто вихопити меча, коли тебе крутять у повітрі, тримаючи за хвіст, але йому це вдалося. І Юстас вмить відчув два болючих заштрики в руку, від чого одразу випустив хвоста. А далі мишак підхопився, немов м’ячик, що стрибає палубою, і опинився віч-на-віч з хлопцем, а жахливо довга, блискуча, гостра штукенція, схожа на спицю, миготіла туди-сюди за кілька міліметрів від його черева. (Для мишей у Нарнії це не вважається ударом нижче пояса, бо від них неможливо сподіватись дістати удар вище).
— Припини, — зашипів Юстас, — забирайся геть. Забери цю штуку. Це небезпечно. Припини, кажу тобі. Я поскаржуся Каспіянові. Тобі одягнуть намордник і зв’яжуть.
— Чому б тобі не витягнути власного меча, боягузе! — запищав мишак. — Витягай і захищайся, бо інакше я нароблю тобі синців пласким боком леза.
— У мене його немає, - сказав Юстас. — Я пацифіст. Я не вірю у бійки.
— Наскільки я розумію, — сказав Рипічип, відвівши назад меча і промовляючи дуже суворо, — ви не збираєтесь дати мені сатисфакцію?
— Не знаю, про що ти, — сказав Юстас, гладячи свою руку. — Якщо ти не вмієш сприймати жарти, я тобою не перейматимусь.
— Тоді ось тобі, - мовив Рипічип, — і ще, аби навчився манер і поваги до лицаря, і до миші, і до мишачого хвоста, — щослова мишак хлистав Юстаса боком своєї рапіри — тонкої, майстерно виготовленої гномами, і такої влучної та гнучкої, наче березовий прутик. Звісно, Юстас ходив до школи, де тілесних покарань не застосовували, тож це були для нього нові відчуття. Ось чому, попри невміння пересуватись кораблем, він менш ніж за хвилину дістався кубрика, пробіг палубу і вдерся до каюти, все ще переслідуваний Рипічипом. Авжеж, Юстасові здавалося, що рапіра така ж гаряча, як і переслідувач. Просто- таки розпечена.
Залагодити ситуацію виявилося не так вже й складно, щойно Юстас усвідомив, що всі навколо сприйняли ідею дуелі всерйоз, і почув як Каспіян пропонує йому позичити свого меча, а Дриніян та Едмунд обговорюють, як врівноважити сили, адже він набагато більший від Рипічипа. Хлопець, наче шовковий, вибачився, і пішов за Люсі промити та перев’язати руку, а
