обіди з шампанським і ленчі, що починалися о другій, а закінчувались у туманних, примарних сутінках, позбавлених ознак часу. - Ну, а овочі? Без овочів хіба можна? - Не можна. - Тоді вибирай. Тут є epinards, chou-fleur*, і морква, і haricots **. [* Шпинат, цвітна капуста (франц.).] [** Квасоля (франц.)]
- Chou-fleur! - А може, з'їси ще щось овочеве? - Мені на другий сніданок завжди дають що-небудь одне. Офіціант удавав, що страшенно любить дітей. - Qu'elle est mignonne la petitel Elle parle exactement comme une francaise***. [*** Яка мила дівчинка І Вона розмовляє геть як справжня француженка (франц.).] - А що візьмемо на десерт? Чи, може, потім вирішимо? Офіціант зник. Онорія очікувально подивилася на батька. - Куди ми сьогодні підемо? - Спочатку до нашого магазину іграшок на вулицю Сен-Оноре - накупимо тобі всього, чого забажаєш. А потім - на вар'єте в «Ампір». Повагавшись, вона сказала: - На вар'єте - ходім, а от до магазину іграшок мені не хочеться. - Чому? - Ти ж уже купив мені цю ляльку.- Вона взяла ляльку з собою.- І в мене повно всяких іграшок. А ми тепер не багаті, еге ж? - Ну, справді багатими ми ніколи й не були. Але сьогодні ти одержиш усе, що тобі заманеться. - Гаразд,- зітхнула вона. Він не дозволяв собі балувати дочку, коли про неї піклувалися її мати й гувернантка- француженка. Але тепер він більш не стримував себе й відкинув зайву суворість. Він мусив бути для неї за батька й за матір водночас і хотів, щоб вона нічого від нього не приховувала. - Дозвольте з вами познайомитись,- поважно сказав він.- Мене звуть Чарльз Джей Уейлс, я живу в Празі. - Ох, татку! - пирснула вона. - З ким маю честь? - чемно провадив він далі. Вона відповіла йому в тон, одразу ж увійшовши в роль: - Мене звуть Онорія Уейлс, я живу в Парижі, на вулиці Палатін. - Ви одружені? - Ні, незаміжня. Він показав на ляльку. - Але у вас, бачу, є дитина, мадам. Відцуратись її дівчинці не хотілось. Вона притисла ляльку до себе і швиденько придумала: - Розумієте, я була одружена, але тепер живу сама. Мій чоловік помер. Він квапливо запитав: - А як звуть вашу дитину? - Сімона. Я її так назвала на честь моєї найліпшої шкільної приятельки. - Мені приємно було довідатись, що ви вчитеся добре. - Цього місяця я в класі - третя,- похвалилася вона.- Елсі,- так звали її двоюрідну сестру,- аж вісімнадцята, а Річард - той взагалі пасе задніх. - Річард і Елсі - гарні діти, правда? -- Еге ж. Річард кращий, та Елсі теж непогана. Він обережно, ніби мимохідь, спитав: - А з дорослих хто тобі подобається більше - тітка Меріон чи дядько Лінкольн? - Більше все-таки дядько Лінкольн. Він помітив, що люди звертають на неї увагу. Коли вони вдвох ввійшли до ресторану, з усіх боків чувся шепіт: «Чарівна»,- а тепер відвідувачі за сусіднім столиком досить безцеремонно розглядали її, наче перед ними була не дитина, а якась екзотична квітка. - Чому ми не живемо разом? - раптом спитала вона.- Тому що мама померла? - Тобі треба жити в Парижі, щоб добре вивчити французьку мову. І тато не міг би доглядати тебе так добре, як доглядають тут. - А мене вже й не треба дуже доглядати. Я все вмію робити сама. У вестибюлі ресторану його гукнули чоловік і жінка. - Боже, старий Уейлс! - Добридень, Лоррейн... Привіт, Данку. Перед ним несподівано постали привиди давніх часів: Данкен Шеффер, приятель по коледжу, і Лоррейн Кворлес, вродлива, білява тридцятилітня жінка, одна з тих, що золотої пори три роки тому допомагала їм змішувати тижні й місяці в суцільну хмільну ніч. - Цього року мій чоловік не зміг приїхати,- відповіла вона на запитання Чарлі.- Ми тепер злидарі. А мені сказав: надсилатиму двісті доларів на місяць - і живи як знаєш... Це твоя доня? - Вертайтесь назад, візьмемо столик,- запропонував Данкен. - Не можу.- Чарлі радів, що є привід відмовитися. Колись Лоррейн вабила його своєю хтивою, хижою красою, але тепер вони жили в різних часових вимірах. - То, може, зустрінемось пізніше й пообідаємо разом? - сказала вона. - У мене справи. Дай мені свій телефон - я подзвоню. - Чарлі, по-моєму, ти тверезий,- сказала вона, прищуливши очі.- їй-богу, Данку, він тверезий. Ану щипни його - тверезий він чи ні? Чарлі кивком голови показав на Онорію, Лоррейн і Данкен засміялися. - Де ти зупинився? - поцікавився Данкен. Чарлі завагався - йому не хотілось називати їм свій готель. - Та ще, власне, ніде. Краще давайте я вам подзвоню. Ми зараз їдемо на вар'єте в «Ампір». - Правда? Я теж хочу! - вигукнула Лоррейн.- Хочу подивитися на клоунів, і на акробатів, і на жонглерів. Ходім на вар'єте, Данку! - Але ми ще маємо залагодити деякі справи,- сказав Чарлі. - Тож до зустрічі в «Ампірі». - Що ж, гаразд, задавако, гаразд... До побачення, лялечко. - До побачення,- чемно вклонилась Онорія. «Краще б ми не зустрічалися»,- подумав Чарлі. Він розумів, що вразив їх своєю нормальністю, своєю серйозністю, вони відчули в ньому силу, якої їм так бракує, і тепер вона вабитиме їх до нього. В «Ампірі» він хотів посадити дочку на своє згорнуте пальто, але вона рішуче відмовилась. Онорія була вже майже сформована особистість, із своїми звичками та вподобаннями, й Чарлі охоплювало дедалі більше бажання прищепити їй щось своє, поки вона ще піддається його впливові. Але на це потрібен час. В антракті вони зустрілися з Данкеном та Лоррейн у фойє, де грав оркестр. - Вип'ємо? - Гаразд. Але не біля стойки - сядемо за столик. - Зразковий батько! Неуважливо слухаючи Лоррейн, Чарлі стежив за поглядом Онорії - дівчинка задумливо роздивлялася довкола. Що вона бачить, про що думає? їхні погляди зустрілись, Онорія всміхнулася. - Такий смачний лимонад,- промовила вона. Що вона хотіла сказати? Що він сподівався почути від неї? Потім, коли вони в таксі верталися додому, він пригорнув її до себе. - Люба, ти згадуєш маму? - Так, іноді згадую,- якось невпевнено відповіла вона. - Я не хочу, щоб ти її забувала. В тебе є її фото? - Здається, є. В тітусі Меріон напевно є. А чому ти хочеш, щоб я її не
