Повернення до Вавилону

й поспішила коридором до дверей. Дзвоник нетерпляче залунав знову, двері відчинилися, і всі троє у вітальні стрепенулись. Лінкольн став так, щоб видно було коридор, Меріон підвелася. Покоївка ввійшла перша, позад неї чулися голоси; належали вони Данкену Шефферу і Лоррейн Кворлес. Вони були веселі, збуджені й аж заходилися сміхом. На мить Чарлі остовпів - як вони пронюхали адресу Пітерсів? - Ай-я-яй! - грайливо посварився пальцем на Чарлі Данкен.- Ай-я-яй! І вони знову зареготали. Стривожений, розгублений Чарлі квапливо потис обом руки й відрекомендував їх Лінкольнові й Меріон. Меріон, не розтуляючи уст, кивнула, позадкувала до каміна, де стояла її дочка, і обняла дівчинку за плечі. Поволі скипаючи гнівом, Чарлі ждав, чим вони пояснять своє вторгнення. Нарешті Данкен п'яним голосом урочисто оголосив: - Ми прийшли запросити тебе на обід. Нам з Лоррейн набридла ця гра в котика-мишки, і ми заявляємо, що ти не маєш права ховатися від нас. Чарлі підійшов ближче, неначе збираючись грудьми виштовхнути їх за двері. - На жаль, я зайнятий. Скажіть, де ви будете, і я подзвоню вам за півгодини. Та вони наче й не чули його слів. Лоррейн присіла раптом на бильце крісла і, витріщивши очі на Річарда, вигукнула: - Ой яке ангелятко! Підійди до мене, хлопчику. Річард глянув на матір і не зрушив з місця. Лоррейн знизала плечима і обернулася до Чарлі: - Ходім обідати. Твої родичі не образяться. Адже ми з тобою сто років не бачилися. Згадаємо давнину. Чи пак дивину. - Я не можу,- гостро відповів Чарлі.- Ви йдіть обідайте, а я вам подзвоню. І тоді з несподіваною люттю Лоррейн відповіла: - Ну, гаразд, ми підемо. Тільки ти, видно, забув, як з'явився колись до мене о четвертій ранку, горлаючи, що хочеш випити. Я тобі тоді не відмовила. Ходімо, Данку. Обоє повільно підвелися - їхні запухлі обличчя почервоніли від злості - й, заточуючись, зникли в коридорі. - До побачення,- сказав Чарлі, відчинивши їм двері. - До собачення! - відказала Лоррейн. Коли він повернувся до вітальні, Меріон стояла в тій самій позі, тільки другою рукою тепер обіймала й сина. Лінкольн усе ще гойдав Онорію на руках, мов маятника. - Яке свинство! - вибухнув Чарлі.- Яке дике свинство! Ні Лінкольн, ні Меріон йому не відповіли. Він упав у крісло, схопив свою чарку, знову поставив її й сказав: - Яке ж нечуване зухвальство треба мати, щоб, не бачивши людину два роки, отак узяти й... Він не доказав. Меріон хрипло, розлючено видихнула «оххх!», крутнулася на підборах і вибігла з кімнати. Лінкольн обережно поставив Онорію на підлогу. - Гайда обідати,- звелів він дітям, а коли ті вийшли, звернувся до Чарлі: - У Меріон розладнані нерви, вона не витримує струсів. А зустрічі з такими людьми просто валять її з ніг. - Я ж їх не запрошував сюди. Вони випитали в когось твоє прізвище... Вони навмисне... - Що ж, шкода. Нам від цього не легше. Вибач, я на хвилинку... Залишившись на самоті, Чарлі скам'янів у кріслі. Він чув, як у сусідній кімнаті обідають діти, як вони весело перемовляються, забувши вже про сцену між дорослими. З іншої кімнати до нього долинали притишені голоси, потім дзенькнув важіль телефону - хтось узяв трубку,- і Чарлі квапливо перейшов у інший куток вітальні, щоб не чути, про що розмовлятимуть. Незабаром Лінкольн повернувся. - Знаєш, Чарлі, нам, видно, сьогодні не обідати разом. Меріон занедужала. - Вона сердиться па мене? - А як ти гадаєш? - жорстко відповів Лінкольн.- З її здоров'ям... - Ти хочеш сказати, що вона тепер не віддасть мені Онорію? - Не знаю. Твої друзі довели її до нестями. Зателефонуй мені завтра на службу. - Будь ласка, поясни їй: я ні сном ні духом не відав, що вони поткнуться сюди. Я обурений не менше, ніж ви. - Зараз я нічого пояснювати не можу. Чарлі підвівся, взяв пальто й капелюха і рушив коридором до виходу. Потім, згадавши, вернувся, прочинив двері дитячої кімнати й сказав якимсь чужим голосом: - До побачення, діти. Онорія вискочила з-за столу, підбігла й пригорнулася до нього. - До побачення, золотко,- мовив він глухо, а тоді якомога ніжніше, немовби намагаючись задобрити когось, додав: - До побачення, любі діти! 5 Шоферові таксі Чарлі наказав їхати до «Рітца». Він хотів зірвати злість на Лоррейн і Данкенові, але в барі їх не було, а він ще по дорозі зрозумів, що скандалом однаково не зарадиш. У Пітерсів він так і не пригубив чарки й тепер замовив віскі з содовою. Поль підійшов побалакати з ним. - Ну й часи настали,- сумно поскаржився він.- Ми тепер не маємо й половини того, що мали. Про кого з американців не спитаю, кажуть: збанкрутував, якщо не в перший крах, то в другий. Ваш приятель Джордж Гардт, кажуть, утратив усе до останнього цента. Ви повернулися до Штатів? - Ні, я тепер працюю в Празі. - Хтось мені казав, що криза й вам вийшла боком. - Мені вийшов боком бум, а не криза. - Надто ризикували? - Можна й так сказати. Спогади про ту пору знов обступили його, мов примари: люди, з якими вони знайомилися, пливучи до Європи; люди, що не вміли додавати тризначні числа, не вміли навіть висловити найпростішої думки. Чоловічок, з яким Гелен погодилася піти танцювати в корабельному ресторані й який запросив її до себе в ліжко, як тільки вони відійшли від столика; жінки й дівчата, істеричні алкоголічки й наркоманки, яких силоміць виставляли за двері... ...І чоловіки, що замикали двері своїх помешкань перед носом дружин, хоч надворі падав сніг, бо в двадцять дев'ятому році сніг був несправжній. Якщо тобі хотілося, щоб то був не сніг, а щось інше, ти платив гроші, й виходило по-твоєму. Він підійшов до телефону й набрав номер Пітерсів. Трубку взяв Лінкольн. - Вибач, це знов я. Скажи мені відверто: Меріон передумала? - Меріон хвора,- з притиском відповів Лінкольн.- Певна річ, ти тут не винен, але тепер розмови про це можуть зовсім її доконати. Видно, тобі доведеться потерпіти ще півроку. Нехай Меріон трохи оговтається. Я не хочу знову важити її