йшла вглиб великої оселі, тикала пальцем праворуч і ліворуч. — Тут підлогу натирати. Там під диваном іноді лишаються іграшки Кінґа. Це сусідський той-тер'єр, який іноді приводить до нас свою хазяйку. Іграшки треба мити у мильному розчині і насухо протирати бавовняною серветкою. У вітальні починаєш із підлоги, а вже потім переходиш до посуду… — Мене звати Люба, — не втрималася. Жінка зупинилася. Зміряла дівчину зневажливим поглядом. — Я не питала. — Вам же треба якось до мене звертатися… — знітилася. Жінка всміхнулася без добра. Смикнула за руді коси. — Руда. Я зватиму тебе Руда. Прибери волосся. Люба скрутила волосся на потилиці. — А мені як вас звати? — Хазяйка!
Ну, стерво! Звісно, гидке пузате стерво, а п'ятдесят баксів за один прихід справно платить. Тричі на тиждень з четвертої до дев'ятої вечора Люба з таким завзяттям вичищала хороми у «Царському селі», що й хазяйка здивувалася. — Що ти все либишся, як дурна? Люба знизала плечима і вирішила обійтися без одкровень. — Можу не посміхатися. — Не посміхайся, — наказала хазяйка. Увечері, витративши половину заробітку на харчі для всієї компанії, Люба сиділа на килимку двадцятисемиметрового космосу на Костянтинівській і зі сміхом розповідала про жирне життя «Царського села». Ні, вона ще ніколи не бачила такої нудоти. По всіх стінах — тільки хазяйчині портрети тридцятирічної давнини. «Я зовсім не змінилася! Ні! Це не пластика, це гени…» Манікюр чи візит до косметолога — подія дня: хазяйка збирається довго, мов на церемонію коронації. Окрема справа — спілкування зі стилістом, який, за офіційною версією, добирає хазяйці одяг, взуття й аксесуари. Такий собі Только з творчим псевдо Токо Моно. Хлопцю років тридцять, у сини їй годиться, а вона зачиняється з ним у спальні й, мабуть, ґвалтує без сорому. А він, дурний, терпить, бо після спальні — кава і гроші. Нібито за добір того таки одягу. А око сіпається. Ідіотські телефонні розмови: «П'ятсот тисяч баксів на шопінґ — цілком пристойний подарунок…», «І це вернісаж? Від картин тхне не мистецтвом, а трудовими долонями!», «Завтра запросіть журналістів — я скажу щось про соціалку»… «Ні, це паті пройде без мене! Чому, чому?! Там буде хвойда Віта Челядинська. І взагалі, я чекаю на дитину!» — Вона вагітна? — спитав Гоцик. — Яке?! Їй років сто! — розсміялася Люба. — А у її чоловіка погані очі. Риб'ячі. Він спеціально кладе гроші у непримітних кутках… Перевіряє, чи візьму. — Про стиліста знає? — зацікавився Макар вдачею жирних. Люба знизала плечима. — Хочете прикол? Хазяйка вважає, що «Чорний квадрат» написав Малєр, а Малевич — то такий маловідомий композитор. Принаймні коли вона обвішувалася діамантами, щоби сяяти у філармонії, то збиралася на Малевича. — Забашляє, їй і Малевич зіграє. Устане з труни і зіграє, — докинув песиміст Макар. — Вони жалюгідні й нікчемні, — підвела риску Люба. — Я ніколи не буду так жити. Ніколи! Це смішно. За два місяці стало не до сміху. Люба повернулася з «Царського села» роздратованою і приголомшеною. Показала Макару і Гоцику поколоті пальці: хазяйка спеціально розкидала під меблями голки. Якщо голка лишиться, значить, Люба у цьому місці підлогу не мила. — Я її на шматки порву! — визвірився Гоцик, а Макар уже підхопився громити жирних. — Ні, братчики… Не треба, — безпорадно. Так Макар із Гоциком дізналися, що у веселої азартної Люби теж бувають похмурі дні. — Плюнь на них, — порадив Гоцик. Вона раптом усміхнулася. — Гей, голото! Не вистачало, щоб ми через жирних депресували. Будьте ви людьми, зваріть Любі кави, бо у Люби пальчики болять! Коли ми станемо багатими, жирних не буде. Тільки розумні. Повірте мені. — Маєш аргументи? — спитав Макар. — Звичайно, — на повному серйозі. — Ідеологію споживання винищать закони фізики. Жирні просто луснуть. Залишаться тільки розумні. Розбурхалися. Півночі просиділи в тісній кухоньці. Шкода, що осінь з веранди вигнала. На веранді до ранку мріяли б. Обпікали губи гарячою кавою, серця — гарячими думками. Під ранок позасинали на килимку. За день Люба знову зібралася у свої найми. Макар і Гоцик не повірили: невже?! Спочатку відмовляли, потім намірилися з Любою йти, а винахідливий Гоцик навіть запропонував свої шкіряні рукавички — про всяк випадок. Люба посміялася: не треба, і без рукавичок впорається. І тоді Макар вирішив використати останній аргумент. — Не ходи, бо скурвишся, — сказав. — Звикнеш до того, що тебе можна принижувати. Ти задля цього у столицю припхалася? Чи, може, просто придурюєшся, що зневажаєш жирних? Люба вже сумку з робочим одягом склала. Зупинилася. Руді кучері на потилиці закрутила. — Мене столиця не скурвить. Я до Києва їхала, у вагоні всю ніч не спала, сама собі поклялася: що не по мені — то не для мене. — І підеш?! — не повірив Макар. — Гордість у жменю і підеш?! — Вже пішла! Не сумуйте, голото! — вискочила на веранду. На годинник у мобільному глянула: запізнюється. І — бігом. За десять хвилин до четвертої — на місці. Привіталася до консьєржа. З усмішкою. Той аж у віконце визирнув — от дурна, спину гне як проклята, ще й радіє. Три рази натиснула на кнопку дзвінка, що було виключним привілеєм стиліста. — Ой! Вибачайте! — роздратованій хазяйці з посмішкою. За пилосмок вхопилася. По вітальні. Біля крісла присіла, з десяток голок у нього встромила і далі — ніби нічого не сталося. — Ти добре прибирай, руда. — Хазяйка зайшла до вітальні. — На твоє місце сотня охочих! Люба всміхається і головою киває, мовляв, чую, чую… Хазяйка здивовано на дівчину глянула — якась не така, як завжди. Треба буде ще голок накидати, аби цінувала… Подумки похвалила себе за винахідливість і… впала стокілограмовим тілом у крісло. — А-а-а-а-а… — як різана. Консьєрж почув. За серце вхопився. Кого ріжуть? Такий благополучний будинок. — А-а-а-а-а… Люба кинула пилосмок посеред вітальні. — І
