До ранку Володимир Гнатович Сердюк голив власне тіло, аж доки на ньому не лишилося жодної волосинки. Управився. Глянув у дзеркало на розчервонілий, із кривавими плямами тулуб, побачив поряд зі своїм віддзеркаленням юну чорняву дівчину. Загарчав. Вхопив флакон з туалетною водою — у дзеркало. Дзень — посипалося скло! — А-а-а-а… Не полишаєш мене! Все ти… Все ти, сучко! Ти у всьому… Вискочив з ванної кімнати, опанував себе, одягся, набрав номер дружини. — Женю? Повертайся додому. Розумію, мої ревнощі… Ще й у такому віці… Це щось аномальне. Мабуть, занадто багато працюю… Але… Коли ти поряд, я можу виграти будь-яку битву… Ти чуєш? — Вово, ти мене задрав! — відповіло Перепечаєве стерво. — Цього разу повернуся, але запам'ятай… Сердюк не витримав, відрубав зв'язок. Упав у крісло. Мізки розігрівалися дрібними планами, про важливе Володимир Гнатович намагався не думати. Дзвінок у двері. Так скоро? Сердюк натяг маску задумливої ввічливості, відчинив двері — на порозі стояв блідий, переляканий Рома Шиллєр. — Де вештався? Шиллєр похапцем озирнувся, вскочив у квартиру, зачинив двері. — Володимире Гнатовичу! Ви знаєте, як я до вас ставлюся. Заради вас… Але… — Що? Куди ти подівся вчора від ресторану? — Перепечай! Примусив їхати з ним. Три години розпатякував про якісь цінності, а потім наказав писати замість нього книгу. Тобто він говоритиме, а я як літературний нігер… Безплатно. Сердюк похмуро усміхнувся. — Хочеш жити, Шиллєре, пиши. Не хочеш жити — не пиши. — Я не звик працювати безплатно. Це аморально. — Я заплачу. Замість Перепечая. Раптом старий козел згадає щось із того, що нам знадобиться? Іди… Якось проб'ємося. Рома вже посунув до дверей, та Сердюк ухопив його за рукав. — Чекай. Давай… Мені потрібен твій експромт. Поряд жінка, яку я терпіти не можу, але вона — дочка Перепечая. І взагалі, як відійти від гарячої теми? — Державна робота за кордоном. Поважний пост. Дружина чекає у Києві. Тут ви залишаєте непримітну структуру, яка контролює всі ваші інтереси в цій державі. Дві-три довірені людини. Один — я, якщо ви не проти. Марту можна залишити. Вона казала, знайшла перспективного хлопця. На початки вистачить, а потім… як ситуація. — Годиться, Ромо, — примружив око Сердюк. — Зустрінемося за кілька годин в офісі, обміркуємо ідею.
За тиждень після телефонного дзвінка Любиної мами Гоцик намірився податися на рідну Сумщину до осені, може, змотатися в Конотоп, де й зараз не перевелися відьми — хай би глянули потойбіч, як там Любі… Не вірив, що метросексуал залишиться, та Макс і не думав покидати двадцятисемиметровий космос на Костянтинівській. Дні три вів інтенсивні телефонні переговори, виїжджав на ділові зустрічі, а вечорами будував плани, і Гоцик дивувався логічній настирливості, з якою Макс починав власну справу. — Їдеш? — здивувався, коли Гоцик почав збиратися. — От шкода. Мені зараз так потрібні нормальні люди зі свіжими мізками. Люба повернеться, а ми тут уже… Гоцик залишився, хоч словосполучення «альтернативна енергетика» викликало у нього скоріше тиху паніку, ніж завзяте натхнення. Макс підкинув Гоцику роздрук із класифікацією видів альтернативної енергії, і філолог досить швидко зорієнтувався серед сонячного випромінювання, енергії морських хвиль та гідроенергії малих річок, енергії біомаси, теплових стоків промислових підприємств тощо. — Цим варто займатися! Це цікаво. Це завтрашній день, — пояснював Макс, коли пізно ввечері — утомлений та завзятий — повернувся на Костянтинівську. Не встигли й кави попити під акомпанемент Максових розповідей про перспективи соломи як альтернативного виду енергії, коли у двері постукали. Чого попідхоплювалися. У обох в очах — Люба? На порозі стояла сумна Любина подружка Гізела. — Привіт, — кивнула Гоцику. На Макса глянула. — Мене звати Гізела. А Люба… — Люба поїхала, — швидко відповів Гоцик. — Не скоро повернеться. А ти чого тут? Мала би в Іспанії байдики бити. — А-а-а… Так вийшло. На Житомирщині працювала волонтером у благодійній організації з боротьби зі СНІДом, мама дізналася… Вона ж думала — я в Іспанії. Ну і все… Скандал, конфлікт поколінь і все таке інше. Можна я у вас день-два перекантуюся? — Ви, багаті, усі подуріли чи у вас нова мода? — здивувався Гоцик. — Я не багата. У мене нема грошей. У мами є, а у мене — нема. Я сама зароблятиму, — уперто відповіла Гізела. — Так перекантуватися можна чи як? — Проходь, — сумно усміхнувся Гоцик. — Цей космос на трьох. Наступного дня, коли трійця сиділа на килимку посеред кімнатки, їла піцу і розмірковувала про вічне, двері відчинилися і до двадцятисемиметрового космосу без стуку увійшов стильний, як диявол, підстрижений майже під «нуль» Макар. Гоцик побачив механіка, упав на килим, зайшовся невтримним глузливим реготом. Макар зробив вигляд, що не розуміє дивної поведінки Гоцика, примружив око, зробив крок до Макса. — Добрий день, Максиме, — напружено. — Я помічник Володимира Гнатовича, Олександр Макаров. Ваш батько просив знайти вас і передати ось це. Простягнув Максу конверт із грошима. — Володимир Гнатович від'їжджає до Брюсселя у державних справах. Його турбує ваше фінансове становище, тому він… Макс розсміявся, віддав конверт ошелешеному Макару. — Не треба. Усе маю… Та ти сідай! — Піци хочеш? — запитала Гізела. — Дякую, мені час іти, — процідив Макар. На вулиці сяяла новенька «Кіа Сіїд». У ній сяяла стара, як для Макара, Марта. — Ну як, сонце? Все нормально? — припала до Макара, тільки він сів за кермо. Макар ледь втримав дитячі сльози образи й прикрощів. Там, у двадцятисемиметровому космосі, щасливі вільні люди їли піцу і не боялися говорити те, що думають. А він… Він тепер має більше за усю трійцю разом, а коли Сердюк дремене до Брюсселя, матиме вдесятеро більше. За однієї умови — бути рабом
