змученим, обличчям. Він нічого не їв. За цим же столиком жінка з туристської групи знехотя колупала виделкою смажену картоплю, без апетиту ковтала її, запиваючи мінеральною водою, і весь час розглядала порожній столик навпроти. — Як добре, що немає цієї оглушливої музики, — сказала вона сусідові. — І не дуже яскраве світло. Чоловік нічого не відповів. — Що з вами, Імре? — спитала жінка. — Й досі болять зуби? — Нестерпно, — нарешті процідив похмурий угорець. — Я, мабуть, піду нагору. Пробачте, Териз, мене зараз усе дратує. Він підвівся, шумно відсунувши крісло, і підійшов до перекладача. Щось тихо сказав йому, взяв ключ від номера. Потім вийшов у хол. Наступного ранку о дев'ятій годині група мала вирушати на Київ.
— Яке неподобство! Тільки одинадцята година… Невже ти не міг поговорити з цією коридорною, зрештою, тицьнути їй що-небудь. Нехай би дала посидіти хоч годинку. Увесь вечір зіпсувала. Що за порядки у цих готелях!.. Високий хлопець в шовковій тенісці, піджаці наопашки та модних смугастих штанях, до якого обурено апелювала дівчина, знизав плечима. — Давай проведу тебе. Де живе твоя подруга?.. Звичайно, прикро, але що вдієш… Вони пройшли до моста через Уж. Ріка тьмяніла лисинами підсохлих після короткого дощу перекатів і виблискувала проти місяця озерцями води. За мостом у густій темряві засинало стародавнє місто. Це було в Ужгороді тієї самої ночі, коли рядовий Павло Онищенко вперше виступив на охорону державного кордону. — Дивна річка, — сказав хлопець. — Сухо — курка перейде вбрід, а випаде дощ у горах — несе тонни замуленої води… Мабуть, на ранок розіллється. Тут невеличкий дощик пройшов, а в горах, може, й добрячий. Дівчина нічого не відповіла. Зупинилася. — «Вони були вдвох, і їм хотілося плакати», — сумно промовила. Хлопець не відразу зрозумів свою супутницю, адже щойно йшлося про норовистий характер ріки. — Ні, я не піду! — раптом притупнула дівчина ногою. — Принципово не піду! Я не звикла, щоб зі мною так поводилися, — викинули, мов цуценя! Я не звикла, еге ж, мсьє! — повторила з викликом. Асфальт був свіжий після дощу, він, здавалося, парував у теплому світлі ліхтарів і віддзеркалював усе, що відбувалося на мосту: і швидкі фари запізнілого автомобіля, і каблуки лакованих босоніжок, і самі ліхтарі. — У мене репетиція тільки об одинадцятій ранку, — засмученим голосом сказав хлопець, — і я встиг би виспатися. Може, іще кудись підемо, якщо так сталося? Мені не хочеться у перший вечір так по-дурному розійтися. — Ні. — Дівчина вперто не йшла з місця. Вона стояла на вузькій пішохідній доріжці, притиснувшись спиною до масивної огорожі мосту. Автомобіль, що минав її, кілька разів поморгав світлом і ніби заплів золотом її розвіяну, непокірну зачіску. — Я так не піду, — говорила вона. — Повинні були рахуватися із моєю гідністю. Ми нічого поганого не робили… Яка гидота — підозрювати всіх людей! — Що поробиш, головою стінки не проб'єш. У готелях свої порядки — об одинадцятій гостей випроваджують. — Але ж ми нічого поганого не робили! — мало не плачучи, повторила дівчина. — Знаєш, що я придумала? — нараз скрикнула вона. — Де твоє вікно?.. Я з чистого принципу зараз повернуся в номер. — Ти що, Таню?! Не будь божевільною! Я не можу себе компрометувати. Якщо устругнеш що-небудь, я потраплю у дурне становище перед адміністрацією готелю і Держконцерту. Завтра увечері початок гастролей. — А ти, виходить, боягуз. Приємно довідатися!.. Талику — любий друг… Оце познайомилися! Що ж, коли не хочеш, коли і ти про мене такої думки, як коридорна, я можу піти… — Ти прийдеш на концерт? — Можливо… А втім, ні… Ти знаєш, я все-таки повернуся в готель. Я не можу інакше. Це була образа, і я повинна взяти реванш. Де твоє вікно? — Охолонь… Дай зміркувати… На третьому поверсі, здається, шосте зліва… Так, так… Вони повернулися до готелю і зайшли за ріг. Ця стінка не освітлювалася з вулиці. — Пожежна драбинка високо, — сказала Таня. Вона швидко зміряла очима відстань. — А що то за труба проходить па стіні? Хлопець розсміявся. — Таких випадків у моєму житті ще не було. Ти — відчайдушне дівча, — говорив Віталій. — Але, якщо хочеш, спробуй. Буде про що згадати. Тебе на трубу підсадити?.. Ні?.. Як знаєш. Я чекаю в номері. Світла не запалю… А може, все-таки не варто, Таню? Га? Подумай. Я — серйозно. — Давай. Іди і чекай. Я теж не жартую. Перед тим як звернути за ріг будинку, він іще раз оглянувся і засміявся. Потім зник. «Добре, що я у штанях», — подумала Таня. Постоявши хвилин п'ять, щоб Віталій встиг дійти до свого номера, Таня підстрибнула, обхопила руками холодну трубу і видерлася на неї…
