Йозеф ЖАРНАЙ
ВЕРШИНА
“Я певен, що нас наздоженуть”. У кабіні було парко - дарма що чужа зірка висіла в зеніті, ніхто не наполягав, щоб зачинити дверцята транспортера. Дослідники сиділи півколом і дивилися на монітор зв’язку.
- А не здається вам, що ця гіпотеза безпідставна? - нахмурився інженер.
Зменшене командирове зображення похитало головою.
- Поки ви проходили Південний полюс, ми тут теж не сиділи без діла. Нам пощастило це довести.
- Вони й справді такі швидкі?
- Швидші, ніж ми можемо уявити. Ми підняли наш архів - під час останньої нашої експедиції ванн ще лазили по деревах, а сьогодні вже користуються робочим знаряддям. Вони дуже організовані! - підкреслив чоловік з екрана.
Відтак розгорнув перед камерою довгу стрічку з діаграмами й формулами.
- Висновок центрального комп’ютера однозначний, їхній генезис багато швидший за ті, що ми будь-коли зустрічали.
- Крім нашого, - шпигнув геолог.
- Помиляєтесь! Вони розвивались у п’ять разів швидше, ніж ми.
У транспортері запала гнітюча тиша. Її порушила історичка:
- Десятки цивілізацій, - прошепотіла вона. - Досі жодна з них не могла змагатися з нами. І от тобі маєш...
Вона підвела голову. Повагалася.
- Гадаєте, вони... вони можуть коли-небудь стати для нас небезпечними?
- Ні.
- Точно?
- Точно, - твердо відповів командир. - Щоправда, в їхньому генетичному кодові височенький відсоток .агресивності, але сягнути нашого рівня ми їм не дамо.
- Але ж...
Історичка стиснула вуста.
- Але ж знищити цивілізацію, що розвивається...
- А хто каже знищувати? - всміхнувся чоловік із зорельота. - Досить буде на певному щаблі розвитку позбавити їх
