Гарольд. Я пропоную Гарольдові союз, а він не хоче. — Бо ти ошуканець і негідник! — Ні, бо я некромант. А в Гарольда забобони. — Просто він розумніший! — Гарольд? Розумніший? Не сміши мене. Він дивиться на світ отак, — Максиміліан склав з долонь щось на кшталт кінських шор. — Ти потрібна в Королівстві, по-перше, як союзник, а по-друге, щоб переконати твого друга Гарольда: я гідний довіри. — Ти? Гідний довіри?! Та що ти зробив зі мною? Ти ж… — Ходімо в Королівство — зараз. Повернемося — все виправно. — Ось, — я згорнула дулю. — Отак я купилася на твою брехню. — Даремно. Бо я правду кажу. А Сарана за три переходи від столиці. — Не вірю! — Що, не йдеш у Королівство? — Ні! — А якщо я засаджу тебе в колонію для неповнолітніх? Я болісно ковтнула. — Знайди собі здохлого пацюка та й залякуй. А мені на тебе начхати, Максиміліане. Я раніше тебе перемагала — всиплю й зараз. — Прямо-таки всиплеш? — Іди на фіг! — Шкода, — він відвернувся. — Тебе як по батькові? Василівна? — Олександрівна! — Щасти тобі. Він потяг на себе рипучі двері бібліотеки. Миттю вискочив із кабінету начальник. Я чула, як Максиміліан говорить із ним у коридорі. — Помилка вийшла, — сказав Максиміліан. — Приношу вибачення від імені всієї міліції. Та дівчинка — Лапіна Олена Вікторівна, а ця — Олена Олександрівна, трапилося прикре непорозуміння. До побачення. І пішов собі, залишив остовпілого начальника. Лише за кілька секунд, коли внизу вже завелось авто, начальник отямився й заволав: — Та як же так можна! Та це ж… Я ж її батькам уже подзвонив! Ви що робите! Машина загула. Пригальмувала у воротях, аби пропустити білі «Жигулі», на яких приїхала до табору моя мама.
Вона так кричала на начальника, що мені стало шкода його. Мама вимагала, щоб він назвав ім’я, прізвище та по батькові опера, номер його посвідчення, ще чогось, а начальник нічого цього не пам’ятав, хоча опер — цілком точно! — показував йому документи. Мама кричала, що її ледь не схопив інфаркт, що вона поїхала з роботи, заплатила водієві, що вона все це вирахує із начальникової зарплати й що дитині завдано моральної травми. Збіглися всі хлопці й дівчатка, було дуже неприємно, що Макс Овчинін теж став свідком скандалу. — Знаєш, тебе впізнати не можна було, коли ти до корпусу підбігала, — він чомусь здавався винуватим. — Я перелякався, слово честі. — Розмову чув? — Ні… А опера бачив. Дивний мужик. Весь у чорному — і білий-білий… На вампіра схожий. — Тепло, — визнала я невесело, — він некромант. — Що? І тут нас перервали — мама заявила, що забирає мене додому. Я хотіла була заперечити, однак передумала — зміни лишилося два дні, а мама так рознервувалася через цю дурну історію, що не хотілося з нею ще й сперечатись. Начальник сопів, мов побитий пес; йому, людині чесній і відповідальній, перепало ні за що, ні про що, але як його втішити, я не знала. Хлопці й дівчиська так жалкували, що я їду, аж мені приємно стало. Історія про те, як недоумок мент спершу обвинуватив мене в убивстві цілої купи люду, а потім сказав, що помилився, розбурхала й куховарок, і прибиральниць, і вихователів, і фізрука. А я кидала речі у валізу, ніби в уповільненій зйомці, та все намагалася зміркувати: це було насправді? Мені не наснилося? Максиміліан?!
Вірити некромантові не можна, навіть якщо він правду каже. За десять днів у таборі я встигла відвикнути від власного дому. Кімната здалася меншою, кухня, навпаки — більшою; брати підросли й навіть, здається, порозумнішали. Звичний світ обступив мене, начебто бажаючи відволікти, розрадити, витиснути в мене з голови всі думки про Максиміліана та Королівство. Що там торочив цей блідий дистрофік? «Насувається
