раділи…
…сіро-жовта пустеля, котра зненацька здригнулася, наче від землетрусу, пішла глибокими вогненними тріщинами, і я відчув нараз, що тану, розтікаюся по ній і щезаю назавжди, наче вода, що всякає в розпечений пісок.
Над містом висів шпаркий морозяний туман. Сонце щойно зійшло, й коли ми виїхали на міст, який нависав над залізничними коліями, то чавунні поручні ще були геть опушені інеєм.
— Далі? — поспитався з-за керма Барабаш.
— З мосту з'їхав — і прямо! — буркнув я, набираючи номер на своєму мобільнику.
Барабаш глипнув на мене через плече.
— Ти впевнений, що ми застанемо цих блеків?
— А зараз перевіримо! Гало? — сказав я в слухавку. — Пітон? Клієнти на місці? Ну, які клієнти… оті ж, із Африки хлопці! Нгвамбе з його людьми… Ну! Ага, зрозуміло… Що? Ми зараз будемо… Групу не знімай… поки що все.
— Що, — поспитав Барабаш, — не повтікали?
— Холера їх не візьме! — буркнув я, ховаючи телефон. — Гайда!
Джип скотився з мосту й, наддавши газу, стрімко рвонув по шосе. Проїхавши кілометрів з десять, він звернув о ліву руч і, обігнувши майдан, припаркувався біля височенної кам'яниці, облицьованої декоративною цеглою. «Ройял-отель» — написано було над входом.
— Не поняв! — здивовано вигукнув Барабаш. — Що це вони тут понаписували? Рояль — це ж ото така штука, що пальцями грають!
— Відставити балачки! — суворо сказав я. — Пістолет?
— Зі мною! Може, калаша прихопити? Я сіпнув за клямку дверцят.
— Заспокойся… Мочити ми їх не будемо — побалакаємо трохи, та й годі!
Біля готелю стояв сталево-синій вольво, і в ньому стирчала стрижена довбешка Пітона. Ми зайшли у вестибюль і побачили ще двох оперативників, котрі вдавали, що читають газети. Один з них ледве помітно кивнув, і я втямив, що ситуація не змінилася.
— Поверх? — поспитав Барабаш, коли ми зайшли у ліфт.
— Третій! — буркнув я, перекладаючи свого парабелума в бокову кишеню. — Глушника накрутив?
— Атож!
— Дивися, без потреби не смали… а то я знаю тебе, обревка!
— Не сумлівайся! — сказав Барабаш, перевіряючи обойму. — Всьо буде чотко… пойняв?
Коридор було застелено червоною килимовою доріжкою. Я зупинився біля дверей номера й делікатно стукнув у них кісточками пальців.
— Хто? — поспиталися з того боку.
— Офіціянт. Сніданок замовляли?
За дверима загупали кроки. Потім лунко клацнув замок, і в щілину висунулася здивована чорна мармиза. В той же момент я кинувся вперед і, підкидаючи мурина потужним аперкотом, влетів досередини.
— Не рухатися, блеки! — заревів Барабаш, вимахуючи пістолетом. — Хто смикнеться, — уб'ю, на хрін!
За столом сидів кремезний негр із кривою близною під оком. На шиї в нього була фігурка у вигляді трьох переплетених змій. Ще один, справжній велет метрів зо два заввиш і з грубелецькими руками й ногами, — стовбичив коло вікна.
— Кассонго Нгвамбе? — поспитав я, переступаючи непорушне тіло охоронця.
Крем'язень зціпив зуби й нічого не сказав.
— Ти, бугаяко… — скомандував Барабаш велетові. — Обернувся до стіни, хутко! Вперся руками…
— Він не розуміє! — озвався раптом Кассонго.
— Значить, застрелимо! — задоволено сказав Барабаш. — Це в нас хутко, раз-два — й суши лапті!
— Скажіть своєму охоронцеві, щоб не хапався за зброю, — втомлено сказав я, сідаючи в фотель. — Ми прийшли поговорити, а не здіймати стрілянину.
— Хто ви?
Я дістав своє детективне посвідчення й кинув йому через стіл. Він глянув на нього, й лице його змінилося.
— Що ж ви хочете?
— Поговорити! — повторив я. — Але передовсім накажіть своєму охоронцеві, щоб він не чинив дурниць… а то мій колега ще застрелить його!
Кассонго повернувся й сказав кілька слів велетові. Той кинув на нас із Барабашем насторожений погляд, але з місця не рушив.
— Ну?
Я відкинувся на спинку фотеля.
— Ми, себто фірма «Тартар», знаємо, що ви прибули з Намбабвії, виконуючи таємне доручення її монарха. Воно стосується жінки на ймення Леся, котра привласнила якісь цінності, що належать королівській родині… Ви звернулися до бригади «білих колготок», щоб вони допомогли вам повернути викрадене. — Я зробив паузу. — Але ви пішли найгіршим шляхом!
— Чому ж? — спокійно поспитався він.
— Ця бригада не сьогодні, то завтра буде знешкоджена. Віра Агафонова на прицілі в спецслужб, її обов'язково заарештують. Звідки ви її знаєте, до речі?
— Вона працювала в нас за контрактом… ще тоді, під час війни! Що ще?
— Керівництво фірми уповноважило мене запропонувати вам наші послуги! — діловито сказав я. — Ми можемо знайти для вас те, що ви шукаєте. Ми влаштуємо так, що ви не матимете проблем з правоохоронними органами й зможете без перешкод виїхати з України. Наша ціна за ці послуги — двадцять процентів од ціни того, що викрала ця особа!
Кассонго подумав.
— Як я розумію, вибору в мене все одно немає?
— Звичайно! — посміхнувсь я. — Бачите, якби ми провадили нечесну гру, то взагалі не зверталися б до вас із цими пропозиціями. Ми зайнялися б Лесею й відібрали б у неї те, що вона привласнила… для нас це не становить жодних проблем!
— Гаразд! — втомлено сказав Кассонго. — Нам потрібно від неї небагато… По-перше, вона повинна повернути нам фінансові активи родини Нгвамбе, які знаходяться на рахунках зарубіжних банків… Це близько п'ятдесяти мільйонів доларів, і знав про них лише король та ще вона… Між іншим, ви не змогли б ними скористатися, — рахунки іменні. Тепер друге. Коли почався заколот, вона зуміла втекти на літаку в Південно-Африканську республіку і, втікаючи, прихопила особистий архів короля. Серед інших документів знаходяться результати геологорозвідки, яку п'ять років тому провадили в Намбабвії французи. Відомо, що вони відкрили алмазне родовище, буквально друге в світі за величиною… — Він раптом зупинився. — Ви знаєте, чому стався заколот?
— Та звідки ж! — буркнув я.
Кассонго взяв зі скриньки на столі тонку чорну сигару й став її припалювати.
— Як тільки стали відомі результати геологорозвідки, про них пронюхала компанія «Де Бірс» і вирішила накласти лапу на це родовище… — озвався він, пахкаючи сигарою. — Але король М'Кола Нгвамбе відмовив їм — угода з французами передбачала розвідку, а якщо результат буде позитивний, то й право на видобуток. Далі «Де Бірс» діяла дуже швидко: їхній ставленик підняв племена, котрі мешкають на півдні Намбаб-вії, і штурмом узяв столицю. Король М'Кола Нгвамбе загинув, французьких геологів повбивали під гарячу руку… але по тому, як родина Нгвамбе відвоювала владу, французька компанія відмовилася вдруге провадити розвідку! Нам не повірили, що геологи знайшли аж таке велике родовище, — адже не збереглося ні документації, ані жодного з учасників експедиції…
— Чому ви не порозумілися з Лесею?
— Вона відмовилася з нами говорити! Ця жінка ненавидить н'тлубу, ненавидить всю королівську
