– Чому саме щісдесят-дев'ять? - не зрозуміла Нефертіті.
– Це такі є наші трипільські цифри, - терпляче пояснив Ярополк. - Шість пишеться це дев'ять, тільки навпаки. Ми винайшли цифри, а потім навчили їм індусських арійців. Тапер дехто назнає їх 'індійськими'. Але ж вони наші, трипільські!
– Яка ж ота Трипільська культура людяна! - мрійливо сказала Нефертіті. - Правдивий зразок для усіх інших національностей!
Аїда звільнилася з палких рук Радамеса. Вона поставила військового на руки, поклавши його ноги собі на плечі. Губами вона продовжувала пестити його скарб. А він, стоячи на руках, торкався ротом її розкішниці, і від тих доторків усе Аїдине тіло здригалося від насолоди.
Нефертіті притулилася до Ярополка.
– О Ярополку! - тихо сказала вона. - О прекрасний чужинце, носію великої Трипільської культури! Благаю тебе, оволодій мною! Опануй моїм чистим молодим тілом! Принеси мені насолоду, гідну богів! Знаю я, що є я лише незначна єгипетська фараонка, а ти - представник могутньої цивілізації. Але ж і я хочу трохи щастя. Зроби мені те, що зробив би гарній трипільській дівчині на берегах могутнього Дніпра, коло рідної тобі біленької хатинки, загубленої у вишневому садочку...
І вона стала перед ним на коліна.
Її руки обійняли його сідниці. Вона розкрила його туніку і оволоділа козацьким прутнем. Вона гаряче цілувала цей могутній жезл, який нагадував гетьманську булаву.
Але Ярополк зупинив її і сам почав вкривати її поцілунками. Він зняв з жінки імператорський одяг і був вражений чарівною красою її гарного тіла. Він цілував і цілував ці багатства - її маленькі але милі груди, її струнку спину, її живіт та шию... Потім цілував пільці її ніг, її коліна, її сідниці. І коли зрештою дійшов до її чисто виголеної розкішниці, Нефертіті застогнала. І його губи цілували її вологу плоть, і його язик не давав їй спокою... Так продовжувалося хвилин десять. Багато разів з губ фараонки злітав стогін насолоди. Багато разів Ярополк призупинявся і починав знов.
– Я не можу більше! Ахххх!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! - востаннє простогнала Нефертіті. І забилася у насолоді. Потім остаточно розслабилася.
Ярополк зрозумів, що на сьогодні досить.
Вони одягнулися і пішли до палацу.
У спальні їхні губи знов зустрілися.
– В нас ціла ніч попереду, - сказав Ярополк.
– Ціла ніч... - мрійливо повторила Нефертіті.
© Саша Шло
За хлопцями
– Орисю, я більше не можу.
– Тримайся, Дзвіночко! Ще трошки. Ще зовсім трішечки.
Вони йшли засніженим полем. Безжалісна завірюха била у обличчя і валила з ніг. Дівчата шукали шлях поміж заметами, чи не щохвилини провалюючись до пояса у мокрий м'який сніг.
– Ще зовсім не далеко.
– Не мооожу, - простогнала Дзвінка.
– Ну Дзвіночка, ну сонечко! Тільки уяви: тепло... гаряча кава з молоком... гарні хлопці... Ну будь ласочка!
– Не хочу... Нічого не хочу. Залиши мене тут.
– Не залишу!
Орися подивилася навколо. До купола мало бути не більш як кілометр. Якби не ота клята завірюха!
– Ну йди! Йди ж!
Орися із силою підняла подружку на ноги і штовхнула уперед. Дзвінка кілька разів похитнулася, але пішла.
– Так... Добра дівчинка... Ще крок... - підбадьорювала Орися. - Ти все зможеш. Ти дійдеш...
Там, під Куполом, серед тропічних дерев зимового саду, на них чекають хлопці - гарні, привітні, лагідні. А ще - теплі басейни, кава, їжа. Аби тільки дійти...
Дзвінка знов впала. Вона лежала не рухаючись. Сніг падав на її обличчя.
– Дзвінко!!!
Та відкрила очі. Її губи напружилися, намагаючись щось вимовити.
– Дзвіночко! Я з тобою! - закричала Орися.
– Залиш... мене...
Вона хотіла додати 'тут', але не змогла.
Орися знов спробувала підняти її. Вона перекинула руку подружки через своє плече і зробила кілька кроків.
Важко... Ще крок... Ще один...
У голові носилися різні думки. Якісь собі дурниці. Чомусь пригадалася рідна хата і гаряча піч. І годинник на стіні. І від цих спогадів стало затишно.
Ще крочок... Ще...
'Молодець... добра дівчинка' - похвалила вона себе.
'Але ж це не чемно вихвалятися' - суворо сказав внутрішній голос.
'Та нічого, я ж тільки трохи...' - відповіла Орися сама собі.
Ще крок...
Головне не думати про теперішній стан. Про що завгодно, тільки не про цю завірюху навколо.
'Боже, як важко...'
'Терпи!' - перервала вона сама себе.
І тоді перед очима постала їхня школа. Ось вони грають у дворі. Дівчата та хлопці розбилися на дві команди і кидаються каштанами. Каштани - коричневі і блискучі. Наче якісь дивовижні перлини. Орися кидає 'снаряд' за 'снарядом'. Ще 'постріл' - і Олег вхопився за око. Орися зупиняється і не знає, що робити. 'Олежко!' - кричить вона. Він симпатичний... Він... він їй подобається. Вона закохана у нього. І ось тепер...
Вона забуває про гордість і біжить, щоб допомогти йому...
Раптом Олег відриває руку від ока. Він хапає купу каштанів і зі злобою кидає у Орисю. Один за одним. З силою. З ненавистю.
Бум. Бум. Бум. Удар за ударом. Боляче...
Орися отямилася. Завірюха трохи спала.
– Дзвінко! - покликала вона. - Ти мене чуєш?!
Ніхто не відповів. Важке тіло давило на плече.
– Дзві...
Вона обірвала себе. Прямо поперед нею був Купол. Кроків сто...
Вона м'яко опустила Дзвінку на замет.
– Почекай... - сказала вона подружці і побігла у перед.
Вона майже стрибала з одного замета на інший. Кілька разів впала.
Добігла до Купола і зі всієї сили забарабанила у двері.
– Відкрийте!!! Допоможіть!!!
Двері відчинилися.
На порозі стояв Іванко. Махровий халат прикривав його атлетичну фігуру.
– Орисеньку? - здивовано сказав він.
– Допоможи! Там! - простогнала Орися, вказуючи напрямок. - Там моя подружка! Без тями.
– Без тями? - механічно перепитався Іванко. Його великі блакитні очі розширилися з переляку.
