вітальні, хвору і всіма покинуту, навіть Жоржеттою. Звістка, що Жоржетта повіялась невідомо куди, втішила Тодора Йоновича. Він повеселів, подобрів і вирішив залишитися на ніч.
Хоч насправді Тодор Йонович вирішив залишитися на ніч, аби вияснити, що тут відбувається. Бо з недавніх пір, власне, з того дня як покинула дім Міля, звичний спокійний плин їхніх з Ритою подружньо-дружніх стосунків почав робити перебої. Рита, спокійна, врівноважена, ніколи не втручалась у його чоловіче життя. І він шанував її за цю просту жіночу мудрість, якої бракувало багатьом, може, й кращим і пристрастнішим жінкам. А тому й не розлучався з нею, кожен раз повертаючись у дім після чергового захоплення, як побитий пес зализувати рани. Рита ніколи його ні про ще не питала, нічого не підозрювала, була звично затишна, як тиха заводь. Він так і досі не збагнув, прикидалась дружина чи й справді жила в якомусь іншому, власноруч стуленому, світі, до якого не долітали плітки про його походеньки. Але хай би там що, та це їх обох влаштовувало.
Одначе зараз… Кілька днів тому застав у сльозах Сніжану, молоду свою дружину, з якою жив, як кажуть, на віру. Та ридала, що вже збиралася в міліцію дзвонити, казала, що вранці зателефонувала якась жінка і сказала, що її полюбовника старого, себто Тодора Йоновича, вбила власна дружина, порізала на шматочки і закопала в городі, під калиною. І тепер її, Сніжану, з малим виблядком діти Тодора виженуть із будинку і викинуть на смітник.
А вчора гугнявий (певно, що змінений) жіночий голос перелякав Стефу, повідомивши, що джип Тодора Йоновича злетів з моста через річку і поплив до Чорного моря. Отож треба негайно повідомляти міліцію і водолазів, щоб виловили його.
І от сьогодні нібито якась сусідка подзвонила, що Рита занедужала, лежить мало що не при смерті всіма забута.
Грізно наказавши Сніжані і Стефі не вірити жіночим голосам не повідомляти в міліцію і не шукати його, Тодор Йонович поїхав до старої дружини. І застав її дійсно хворою. Але, видно, з нервів. Чи, бува, не тероризувала і її та невідома телефонна хуліганка? Тодор Йонович збирався серйозно поговорити з Ритою про нову покоївку, хоч вже й натякнув їй, що не подобається йому Мілина родичка, дуже вже вона агресивна і терта, що ліпше було б Риті знайти собі в помічниці жінку свого віку. Чомусь йому здавалося, що всі ті дзвінки телефонні про його смерть, то робота Ритиної служниці і потерпав, чи нова покоївка ще не встигла накоїти більшого лиха.
Але Рита сказала, що Жоржетта пішла від неї ще позавчора, і Тодор Йонович не став затівати бесіду на тему прислуги. Та й по привітному, хоч і кислому, виду дружини зрозумів, що Жоржетта ще не встигла наколобродити. І добре, інакше йому довелося б виловлювати ту кляту сучку (де вона тільки взялось на його голову?!) і затуляти рота, але так, щоб їй ніколи не свербіло його розтулити. Він не любив аферисток і шантажисток. Із такими прорвами хіба що в ліжку було цікаво. О, там вони вже давали перцю! Але поза ліжком з ними було марудно. Все норовили урвати чим побільше і ні перед чим не зупинялись.
Жоржетту він впізнав з першого погляду. І це було не вельми приємно: в нього в хаті оселилося те скажене дівчисько, яке так подряпало йому фацу 13, що мусив місяць переховуватись від людей. От сучка! Але тепер, коли він почув, що вона ще й непота Мілі!.. Ну, твою мать, в нього кендюх опустився! Він вперше не знав, що робити з жінкою! Небезпечною, агресивною, ще й родичкою Мілі… У цих курваріях дійсно не знаєш, де тебе що чекає! Звісно, він міг покоївку вигнати вже, однак побоювався, що вона відомстить йому, розповівши все дружині…
В пам'яті Тодора Йоновича знову промайнули дикі сцени в сауні. Драгош, масажист, який постачав хлопцям його віку і становища молоденьких сосок, цього разу явно перестарався. Дві тьолки, що припали Тодору Йоновичу, білява й чорнява, виявились надто цнотливими. Видно, тільки-но ступили на слизьку дорогу. Тож, освіжившись в басейні після парної і чарки, тільки-но став розмотувати на дівках простирадла, як чорна кинулась на нього, мов пантера, а білявка заплакала, щоб її додому відпустили. Чорняву охоронці викинули просто у сніг в чім мама народила. А біляву, заспокоївшись і хильнувши для бадьорості, він відвіз додому, але до свого, новозбудованого на околиці обласного центру. А коли виявив, що вона ще й цнотлива, на радощах (за останні років з двадцять на його кавалєрці такого ще не було: чи то цих дівок псують ще в колисці, чи вони родяться надщербленими?) залишив назавжди.
Вкусивши розкошів, сільське дівча прив'язалось до нього, безтямно закохавшись… Після житейського бруду, ненависті, кровожерливості і блуду йому було приємно повертатись до чистої наївної жінки-дитини, що чимось нагадувала юну Віорелію. Вони були навіть трішки схожі, Сніжана і Рита, обидві біляві, тихі і ласкаві. Як мати й дочка. І обі глухі до поговорів світу. І його це найбільше влаштовувало. Аж раптом ця чорна бісиця! Вона буквально стала переслідувати його! Вривалася в дім до Сніжани, каламутила тій душу… Він помічав зміни в настроях коханки, але, заклопотаний, не надавав значення. Аж доки…
Він повернувся із закордонної поїздки на день раніше, ніж запланував. Отож мав цілий день, аби спочити по марудних рахубах коло молодої дружини, як він подумки почав називати коханку. А чому б ні? Якось в одній, м'яко кажучи, нецензурній московській телепередачі почув думку запрошеного на неї Жириновського, що для багатих людей не гріх було б узаконити багатожонство. А чого ж, подумав, як чоловік може і хоче, то чому б ні? Тим більше що й жінки деякі, особливо юні і охочі до дармівщини, не проти…
Та коли підійти серйозно, то що поганого в полігамії? Приміром, іслам теж благословляє гареми. Тому в мусульманських країнах і порядку більше, і жінки з дому не тікають по закордонах, як наші, і народ не вимирає… Он їх скільки наплодилось! Вже Америку всю заполонили, і Європу і крізь наші кордони просочуються, як вода…
Тодор Йонович не мав нічого проти мусульман, вірніше, проти жінок: він їх любив. Але ще більше любив порядок з ними. Однак, коли він повернувся на день раніше до свого рожевого палацу, до свого молодого таємного кохання, порядку там не було. На бережку його гордості — невеличкого басейну (аж із Іспанії фахівця по ділах басейнових привозив, як колись пічника із села), що голубів латкою неба посеред юного саду, розквасившись по шезлонгах, засмагали проти сонечка в чім мати народила його цнотлива Сніжана і та бісиця чорна — Жоржетта, до всього ще й хлебчучи, як коні, вино з його французько-італійської колекції. Дівки були такі п'яні, що не завважили, як він у дім зайшов. Знай хлебтали винце і несли таку нецензурщину, що навіть в бувалого в бувальцях домнула Чепраги вуха моментально почали в'янути, як обірване листя на сонці. Отут-то і заграла зелен-вином його оспала кров, і розбудила у втомленім мозку солодку мрію гаремну… А чом би й ні?! У власній фортеці, за високою кам'яною стіною, подалі від чужого заздрісного ока він міг собі дозволити розслабон. Тим паче що дівки самі провокували… Особливо ця, чорна дракулиця… чогось-то вона лізла йому в очі? А він все не міг допетрати, чого ж вона хоче від нього?.. Аж ось чого вона хоче…
Гучний ляскіт опасистого Тодора Йоновича об голубі води басейну нарешті привернув увагу добряче захмелілих красунь. Впізнавши в голому чоловікові, що наче з неба впав, домнула Чепрагу, Сніжана з радісним вереском кинулась і собі у збурунені Тодором Йоновичем хвилі. Але Жоржетта, та клята Жоржетта не поспішала. Вона навмисно (він це відчув) стала проти сонця, сяючи золотистим красивим тілом, аби завести його, аби звести з розуму агресивною непокорою і зухвалою недосяжністю.
– Поклич до гурту подругу, — ніби жартома запропонував Сніжані, пестячи її слизьке ніжно-рожеве тіло.
І здивувався, коли коханка п'яно загорлала:
– Жето! Стрибай! Стрибай до нас!
Але та й далі сяяла проти сонця і лиш тоді, коли він спопелів від бажання, стрибнула. Не відаючи, чого від тої дракулиці сподіятись, Тодор Йонович мимоволі замилувався, як вільно, мов рибка золота, дівчина почувалась у воді. Вона плавала, бовталась, збиваючи бризки, пірнала і виринала просто перед ним, майже торкаючись своїм тілом його. Він бачив її чорні шалені очі, повні вогню і… ненависті. І це його збуджувало ще більше. У лагідній, ласкавій Сніжані, як і колись у Риті, не вистачало вогню, отої справжньої жіночої — не родзинки, ні, а скаженинки, що розбуркує пломінь пристрасті в єстві найледачіщого чоловіка! Ах, якби-то стиснути в обіймах ніжну білу лілію й колючу палку троянду, — солодко тріпотів у хитрому нардепові і цинічному бізнесменові щойно народжений поет.
