викрутів. — Вони хотіли забрати в мене всі гроші, бо ви сказали, що ці фунти нажиті на контрабанді отрутою. Але я не дурна! Нехай спробують знайти їх. Не знайдуть ніколи! Тепер усі плазують переді мною, доглядають і підглядають, а я роблю точнісінько так, як негідник Джером, точнісінько!
— Ви знаєте, де Гайлен? — спитав нарешті Девітт. Але стара наче й не чула.
— Коли я вийшла за Джерома — ах! тоді я була щаслива! — Очі її ожили. — Знаєте, тоді була я на голову нижча за всіх дівчат, мала криві зуби, а з носом своїм не змогла б виграти на конкурсі краси навіть череп'я від квіткового горщика. Але я мала невеличку спадщину — двісті фунтів. Це були неабиякі гроші на той час, і це вирішило мою долю. Красень Джером одружився не на Марії і не на Бессі, а на мені, чесно кажучи — на моїх двохстах фунтах. А я, дурна гуска, місця від щастя не знаходила. Для нього ж я була крива смердюча гава, годна тільки чоботи з нього стягувати. Порпалася з ранку до вечора, щороку ходила вагітна, щороку народжувала дитину, але тільки ці три дочки лишилися. А він собі розважався… Але тепер його вже нема, давно нема, а я живу і житиму до дев'яноста років. І всі вони будуть про мене піклуватися, будуть мене доглядати, мріючи добратися до чудового полив'яного горщика, повного грошей. Але навіть після смерті я їм таке встругну! До грошей не доберуться! До моїх грошей!
— Де Гайлен? Що вона робить? — повторив Девітт.
Стара мовчала хвилин п'ять, потім, ніби прокинувшись, сказала тихо:
— Бідна дівчина! Як тяжко жилося їй у перші роки після в'язниці!
— Чому ж ви їй не допомагаєте? Вона в Кілдарі?
Скрогг пильно подивилася на нього, примружила очі:
— Ви здавалися мені дивною людиною ще тоді, коли я вперше вас побачила. Я їй допомогла, але не питайте чому. Зрештою, через неї я мало не загинула, та незважаючи на це… Не повірите, але якби ви побачили Гайлен сьогодні, то переконалися б: вона щасливіша за нас. Вони з Фіннігеном побралися, мають у Лондоні аптеку чи, здається, пральню, — весь час забуваю…
Девітт підвівся. Кімната видалася йому раптом не такою похмурою, доля старої Скрогг не такою жахливою. Він спромігся навіть пожартувати:
— Ви скажете мені, де закопано той зелений полив'яний горщик з вісьмома тисячами фунтів?
Вона думала довго й серйозно, потім усміхнулася:
— Гаразд, відкрию вам свою таємницю, але дайте слово, що не прохопитесь нікому. Жодного пенні не одержить від мене ні церква, ні мій побожний Джойс, ні О'Брайн, ні Гаккетт, ні будь-хто! Все візьме Гайлен! А вони нехай хоч луснуть від злості. Вона єдина нічого не випрохувала в мене, вона єдина навіть сьогодні, у свят-вечір, не прийшла сюди, щоб здобути мою прихильність. Отож… Підійдіть до мене, нахиліться, я скажу вам на вухо, — звеліла стара. А коли він нахилився до неї, сказала:
— Ти теж дурник! Якщо тоді з мене нічого не витягли, гадаєш, що тепер я не зможу тримати язик за зубами?
За півгодини Девітт зупинив машину на базарній площі Кілдара. Хоч свят-вечір був у розпалі й на вулиці можна було зустріти тільки випадкову людину, він помітив, що містечко вже не таке занехаяне, як раніш. Сяяли нові вуличні ліхтарі, над магазинами миготіли неонові реклами, чисті вітрини були зі смаком декоровані.
Перша стежка привела до будинку О'Брайна — вийшовши на пенсію, він жив тепер у провулку Лінкольна. Девітт хотів був подзвонити, аж тут в одній з кімнат першого поверху спалахнуло світло. Крізь прозорі гардини все було добре видно.
О'Брайн стояв посеред кімнати, неначе вагався, до чого насамперед взятися. Потім сів за стіл, на якому стояла різдвяна ялинка з вигорілими свічками. З-поміж різноманітних подарунків перед ним лежав альбом з марками. О'Брайн з радісним обличчям розгорнув його. Він сяяв, мов той хлопчик, котрий одержав нарешті довгождану іграшку. Боязко зиркнувши на двері, шугнув раптом до письмового столу, де стояла таріль з печивом. Одне він поклав до рота, кілька запхав у кишеню. Потім спокійно вимкнув світло і вийшов з кімнати.
Вибравшись на вулицю, що вела до старої рибальської гавані, Девітт уже здалеку побачив відбудований готель «Блідий місяць». Нові мури мали пісковий колір, чотиригранні балки пофарбовані у зелене. Будинок справляв приємне враження. Але Девітт не мав бажання заходити туди. Він уже хотів повернутися назад, як почув кроки. Це йшов од своєї халупи О’Гвінн з мішком за плечима, і Девітт вловив брязкіт металу. Коли ж О’Гвінн, як завжди напідпитку, наблизився, бурмочучи пісеньку, Девітт вийшов із затінку і гукнув його. Старий перелякано впустив мішок, наповнений поламаними металевими вінками, за які О’вінн сьогодні, у свят-вечір, сподівався дістати трохи віскі.
Впізнавши Девітта, старий усміхнувся:
— Ну й служба у вас — чесних людей серед ночі лякати! Невже вам не можна, як іншим, у таку пізню пору грітися в ліжку?
Відчинилися двері готелю, на вулицю вийшли молодик з дівчиною. Акцент свідчив, що вони не ірландці. Молодик сказав:
— Бридка волога холоднеча та й більш нічого! У нас, в Осло, тепер лежить сніг.
Дівчина зітхнула:
— Зате тут все чарівне, мов у казці. Коли вони відійшли, О’Гвінн промовив:
— Ех, якби замість старого бляшаного мотлоху то був букет троянд! Мав би тоді якусь пару шилінгів!
Девітт поклав йому в долоню кілька монет і пішов до своєї машини.
